- Глава 3 -

Після сніданку наша маленька ранкова метушня триває ще майже годину. Я встигаю помити посуд, швидко застелити ліжко, скласти випрані дитячі речі й кілька разів забрати в Єгорчика машинку, яку він уперто намагається запхати собі до рота. Він незадоволено сопе, сердито хмурить маленькі брови, а потім, ніби забувши про свою образу, починає сміятися, коли я легенько торкаюся пальцями його животика. Ці кілька хвилин щирого дитячого сміху дивним чином завжди роблять мій день трохи легшим.

Зібратися на прогулянку тепер займає набагато більше часу, ніж колись. Треба перевірити, чи є в сумці підгузки, вологі серветки, пляшечка з сумішшю, вода, запасний боді, шапочка, маленька іграшка, без якої Єгорчик останнім часом категорично відмовляється сидіти у візочку. Лише переконавшись, що нічого не забула, я вдягаю його, застібаю ремінці й обережно вивожу візочок із квартири.

Цей маршрут уже давно став для мене звичним. Спочатку парк. Потім невеличкий супермаркет неподалік і знову додому.

День за днем. Тиждень за тижнем.

Мені навіть здається, що продавчиня у відділі дитячого харчування вже знає нас в обличчя. Варто мені тільки звернути до полиць із сумішами, як вона привітно усміхається й вітається першою. Я беру кілька баночок овочевого пюре, упаковку суміші, яка знову майже закінчилася, підгузки, дитяче печиво, трохи фруктів, молоко, крупу й ще кілька дрібниць для себе. Біля каси вкотре подумки підраховую суму ще до того, як вона з'являється на екрані.

Усе стало значно дорожчим. А дитячі речі, здається, дорожчають найшвидше. Я розраховуюся карткою й ледь стримую зітхання, коли бачу, скільки грошей знову пішло лише на найнеобхідніше.

Поки касир складає покупки, я машинально дістаю телефон. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Жодного слова від Поліни.

Я натискаю на її номер уже майже автоматично. Кілька секунд триває тиша, а потім я знову чую той самий механічний голос.:

“Абонент тимчасово недоступний…”

Я навіть не дослуховую до кінця. Просто скидаю виклик. Через двадцять хвилин набираю її ще раз, але результат щоразу однаковий.

Телефон вимкнений. Так, ніби його власниця просто перестала існувати.

Повертаємося додому вже після обіду. Єгорчик дорогою починає позіхати, тре оченята кулачками й ледь не засинає у візочку ще біля під'їзду. Я швидко розкладаю покупки, годую його, переодягаю, ще трохи ношу на руках, тихенько погойдуючи, і вже за кілька хвилин він мирно сопе у своєму ліжечку, а я ще якийсь час стою поруч.

Це вже стало звичкою, бо мені завжди хочеться переконатися, що він справді міцно заснув. Лише після цього тихо виходжу з кімнати й причиняю двері.

На кухонному столі мене вже чекає ноутбук. Сьогодні пощастило із замовленнями. Ще зранку надійшло одразу кілька нових перекладів, і це означає, що цього місяця мені буде трохи легше. Можливо, навіть залишиться якась сума про запас. Останнім часом це здається майже розкішшю.

Я відкриваю перший документ, надягаю окуляри, роблю ковток уже звично холодної кави й повністю занурююся в роботу.

Рядок за рядком. Сторінка за сторінкою. Час минає непомітно.

За вікном повільно починає сутеніти. Сонячне світло стає м'якшим, довгі тіні лягають на підлогу кімнати, а в квартирі панує така тиша, що я чую навіть тихе цокання годинника на стіні.

Саме тому різкий дзвінок у двері звучить настільки несподівано, що я мало не підскакую на місці. Серце миттєво зривається на шалений ритм. Я різко відводжу погляд від екрана ноутбука й кілька секунд просто дивлюся в бік передпокою, ніби не до кінця розумію, що сталося.

Дзвінок лунає ще раз. Наполегливий. Гучний. Нетерплячий. Я машинально дивлюся на годинник. Майже вечір, і гостей я не чекаю. Ніхто не попереджав, що зайде.

Олена сьогодні працює допізна й точно не приїде. Кур'єра теж не мало бути.

Єгорчик, на щастя, не прокидається. Принаймні я не чую, щоб він плакав. Тому повільно підводжуся зі стільця, відчуваючи, як усередині наростає дивне хвилювання, і раптом у голові спалахує лише одна думка.

Поліна. Може… Може, це вона? Може, нарешті повернулася?

Серце починає битися ще швидше. Я майже біжу до дверей, на ходу пригладжуючи волосся й навіть не помічаючи, як затамовую подих. Повертаю ключ в замку і майже одразу відчиняю двері.

Я вже готова сказати Поліні все, що накопичилося за ці два тижні. Готова накричати. Готова розплакатися. Готова просто обійняти її, якщо переконаюся, що вона жива. Але всі слова так і завмирають у горлі, тому що на порозі стоїть зовсім не моя сестра, а троє незнайомих чоловіків.

Усі вони одягнені майже однаково. Ідеально пошиті чорні костюми. Білі сорочки. Темні краватки. Дорогі годинники, які я помічаю лише мимохідь. Вони виглядають настільки однаково стриманими й зібраними, що більше нагадують особисту охорону якогось високопосадовця, ніж людей, які могли опинитися біля дверей звичайної квартири.

На якусь мить у мене навіть виникає абсолютно логічна думка, що вони просто помилилися поверхом. Або квартирою. Таке ж трапляється.

Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що вони, мабуть, шукають когось іншого, але погляд чоловіка, який стоїть попереду, змушує мене замовкнути. Він вищий за двох інших майже на пів голови. Темне волосся акуратно вкладене. Чітко окреслені вилиці. На підборідді ледь помітна щетина.