- Глава 2.1 -

Я відкриваю ноутбук, ставлю поруч чашку вже холодної кави, яку так і не встигла допити, відкриваю документ із перекладом і намагаюся зосередитися на роботі. Не тому, що дуже хочеться. Просто потрібно. За квартиру потрібно платити. За електроенергію теж. Потрібно купувати суміш, яка закінчується набагато швидше, ніж мені хотілося б. Підгузки. Вологі серветки. Новий одяг, тому що Єгорчик росте так швидко, що я іноді не встигаю помітити, коли черговий боді стає йому замалим. Ліки про всяк випадок. Іграшки. Все це коштує чималих грошей.

Іноді я ловлю себе на тому, що починаю рахувати витрати просто в голові.

Цього місяця суміш. Потім підгузки. За кілька днів знову суміш. І так без кінця.

Добре, що моя робота дозволяє працювати з дому. Якби довелося щодня їздити в офіс, я навіть не уявляю, що робила б. Але навіть так буває дуже непросто. Частину перекладів я виконую ночами, коли Єгорчик спить. Частину – вдень, поки він грається поруч на килимі. Інколи доводиться переривати речення посередині, тому що він прокинувся або захотів їсти. І жодного разу за всі ці дев'ять місяців я не дозволила собі подумати, що він у цьому винен. Бо винен точно не він.

Я завмираю над клавіатурою. Перед очима знову постає Поліна.

Дивно... Вона жодного разу не запитала мене, чи вистачає мені грошей. Не залишила нічого на суміш. Не купила підгузків про запас. Не дала жодної копійки на сина. Начебто все це мало з'являтися саме собою. Начебто достатньо було просто принести мені дитину на руки, а далі я вже якось впораюся.

І найстрашніше, що я справді впоралася. Навчилася. Звикла. Навіть не помітила, як це стало моїм життям.

Я заплющую очі й важко видихаю. Слова Олени знову звучать у мене в голові.

“Від Поліни завжди можна чекати тільки неприємностей.”

“Вона просто безвідповідальна.”

“Дашо... можливо, вона просто погана людина.”

Тоді мені хотілося сперечатися. Захищати сестру. Шукати для неї виправдання. Сказати, що вона заплуталася. Що їй страшно. Що вона ще молода й колись обов'язково подорослішає.

Але тепер...

Я дивлюся на зачинені двері кімнати, де спить Єгорчик. На ноутбук, за яким сиджу вже яку ніч поспіль. На список покупок, прикріплений магнітом до холодильника. На телефон, який уже два тижні не отримав жодного повідомлення від Поліни. І вперше в житті мені стає страшно від власних думок, бо я більше не можу знайти для неї жодного виправдання.

Я все ще люблю свою сестру. Все ще хвилююся за неї. Все ще хочу знайти її живою й неушкодженою. Але десь глибоко всередині поступово проростає болюче усвідомлення, яке я відчайдушно намагаюся від себе відштовхнути.

Можливо… Олена має рацію.

Можливо, Поліна справді виявилася людиною, яка здатна покинути власну дитину, і від цієї думки мені стає значно важче дихати, ніж від будь-якої іншої.

Наступний ранок починається для мене значно раніше, ніж хотілося б. Хоча, якщо бути чесною, він узагалі не встигає по-справжньому початися. Я засинаю далеко за північ, закінчивши черговий переклад і лише встигнувши відправити його замовнику. Перед тим ще кілька разів навшпиньки заходжу до кімнати Єгорчика, перевіряю, чи не скинув він ковдру, чи спокійно дихає, чи не прокинувся. І тільки після цього дозволяю собі впасти на ліжко.

Здається, щойно заплющую очі – і вже чую тихеньке хникання, яке долинає з іншого кінця кімнати.

Я навіть не дивлюся на годинник. Немає сенсу.

Тіло важке, голова гуде від недосипання, очі печуть так, ніби в них насипали піску. Якщо пощастило поспати дві години – це вже майже розкіш. За останні дев'ять місяців я навчилася існувати саме так. Не висипатися. Втомлюватися. Працювати через силу. Усміхатися, навіть коли найбільше хочеться просто лягти й нічого не робити хоча б один день.

Єгорчик тихенько покректує ще раз.

– Уже йду, маленький...

Мій голос звучить хрипко після сну. Я швидко накидаю на плечі легкий халат і майже одразу прямую до його ліжечка.

Щойно він помічає мене, його обличчя миттєво змінюється. Ще секунду тому він був готовий заплакати, а тепер широко усміхається, радісно простягаючи до мене свої маленькі ручки.

– Доброго ранку...

Я нахиляюся, беру його на руки, і він одразу довірливо притискається до мене, ніби саме так і має починатися кожен його день.

– Ходімо снідати.

На кухні я саджаю його у дитяче крісло для годування. Колись знайшла його майже за безцінь на одному з сайтів із уживаними речами. Нове я тоді просто не могла собі дозволити. Воно зовсім простеньке, місцями вже трохи подряпане, але міцне й зручне. А Єгорчикові, здається, взагалі байдуже, скільки воно коштувало.

Я кладу перед ним кілька невеликих іграшок – гумового жирафа, пластмасові кільця й маленьку кольорову машинку без одного колеса, яку він чомусь любить найбільше. Поки я пораюся біля кухонної стільниці, він захоплено перебирає свої скарби, то гризе жирафа, то стукає машинкою по столику, створюючи такий гуркіт, ніби намагається розбудити весь будинок.

– Я чую, чую, – усміхаюся. – Уже майже готово.