- Глава 2 -

Поліна майже одразу ніби надолужувала все те, чого не мала в дитинстві. Нові знайомства, вечірки, хлопці, красивий одяг, дорогі подарунки, постійні обіцянки, що ось-ось її життя зміниться. 

Вона могла закохатися за тиждень, і так само швидко розчаруватися. Могла раптом поїхати кудись із новими друзями, не попередивши мене, а потім повернутися через кілька днів із широкою усмішкою й величезним букетом квітів від чергового залицяльника. Я сварилася, пояснювала, просила думати про майбутнє, але вона тільки сміялася й казала, що я занадто серйозна.

З часом її зникнення ставали дедалі довшими.

Спочатку на день. Потім на два. Потім на тиждень. А одного разу вона просто зникла майже на п'ять місяців.

Тоді я мало не збожеволіла. Телефонувала всюди, де тільки могла, обходила знайомих, писала повідомлення, зверталася навіть до людей, з якими вона колись випадково спілкувалася. А потім одного вечора вона несподівано постукала у двері.

Зараз, озираючись назад, я розумію те, чого тоді навіть не помітила. Вона вже тоді була вагітною.

Поліна була дуже блідою, виснаженою, ніби різко схудла в обличчі. Я тоді страшенно налякалася. Запитувала, чи вона не захворіла, чи не потрібно до лікаря, чи не сталося чогось серйозного. Але вона лише відмахувалася, говорила, що трохи перевтомилася, що просто не висипається й усе мине. Я повірила. Бо хотіла повірити.

Вона пробула вдома зовсім недовго, а потім знову зникла. І цього разу майже на шість місяців. Коли ж я знову побачила її на порозі, Поліна вже тримала на руках крихітного хлопчика.

Єгорчика.

Перший місяць після його народження вона майже нікуди не виходила. Я навіть тоді зраділа. Думала, що дитина змінила її. Що вона нарешті подорослішала. 

Поліна розповіла, що в неї майже немає молока, тому доводиться годувати Єгорчика сумішшю. Ми разом ходили до магазину за пляшечками, стерилізаторами, підгузками, дитячим одягом. Я бачила, як вона іноді дивилася на сина якимось дивним поглядом, але списувала це на втому після пологів.

А потім усе почалося знову.

Спочатку вона просила посидіти з ним годинку. Потім ішла на весь день. Потім не приходила ночувати. Потім могла зникнути на два чи три дні. Згодом – майже на тиждень.

І щоразу, коли я намагалася серйозно поговорити, Поліна лише повторювала, що їй потрібно трохи часу для себе, що вона молода, що не може сидіти вдома цілодобово. А я дивилася на маленького Єгорчика, який простягав до мене ручки, щойно я заходила до кімнати, і просто не могла залишити його самого.

А потім настав той жахливий день.

Поліна сказала, що ненадовго вийде і більше не повернулася.

Минув день. Потім другий. Потім тиждень. Тепер уже майже два.

Її телефон, як і раніше, вимкнений. Я обдзвонила всіх, кого могла згадати. Переглянула її старі листування, намагалася знайти хоч якусь зачіпку, але майже нічого не знала про її життя. Поліна завжди ніби тримала його за зачиненими дверима. Я навіть не можу сказати, чи були в неї справжні друзі. Не знаю, де вона працювала останнім часом і чи взагалі працювала… 

Не знаю, з ким зустрічалася. Не знаю навіть, чи все, що вона мені розповідала, було правдою.

І від цього усвідомлення мені стає моторошно. Тому що вперше за все життя я розумію одну просту річ. Можливо… Я ніколи насправді не знала власної сестри.

Я повертаюсь додому лише під вечір. Єгорчик усе ще солодко спить, навіть не підозрюючи, що весь його маленький світ зараз тримається на дуже хиткій рівновазі. 

У квартирі нас зустрічає звична тиша. Я одразу ставлю на плиту чайник, поки Єгорчик сидить у своєму дитячому стільчику й уважно стежить за кожним моїм рухом. Потім набираю теплу воду у маленьку ванночку, дістаю його улюблену качечку, яку він щоразу вперто намагається засунути до рота, і купаю його. 

Він смішно ляскає долоньками по воді, бризки летять мені просто в обличчя, а кімнату наповнює його дзвінкий сміх. Я тихо сміюся разом із ним, хоча ще кілька годин тому мені здавалося, що сьогодні я взагалі не зможу усміхнутися. 

Потім загортаю його у великий пухнастий рушник із маленькими ведмедиками, витираю світле волоссячко, вдягаю чисту піжаму, годую теплою сумішшю, і вже за кілька хвилин він починає сонно терти оченята кулачками.

Я заколисую його, тихо наспівуючи якусь безглузду мелодію, яку вигадала ще кілька місяців тому, і відчуваю, як його маленьке тільце поступово розслабляється в моїх руках. Дихання стає рівним, пальчики більше не стискають мою футболку, а голівка безпорадно схиляється мені на плече. 

Я ще кілька хвилин стою посеред кімнати, не наважуючись перекласти його до ліжечка, бо знаю: варто поквапитися – і він одразу прокинеться. Лише коли остаточно переконуюся, що він міцно спить, обережно вкладаю його, поправляю ковдрочку й кілька секунд просто дивлюся на його спокійне личко.

– На добраніч, маленький, – ледь чутно шепочу.

Виходжу з кімнати навшпиньки й тихо зачиняю двері, а потім починається інша частина мого безкінечного дня.

Я відкриваю ноутбук, ставлю поруч чашку вже холодної кави, яку так і не встигла допити, відкриваю документ із перекладом і намагаюся зосередитися на роботі. Не тому, що дуже хочеться. Просто потрібно. За квартиру потрібно платити. За електроенергію теж. Потрібно купувати суміш, яка закінчується набагато швидше, ніж мені хотілося б. Підгузки. Вологі серветки. Новий одяг, тому що Єгорчик росте так швидко, що я іноді не встигаю помітити, коли черговий боді стає йому замалим. Ліки про всяк випадок. Іграшки. Все це коштує чималих грошей.