- Глава 2 -

Поліна майже одразу ніби надолужувала все те, чого не мала в дитинстві. Нові знайомства, вечірки, хлопці, красивий одяг, дорогі подарунки, постійні обіцянки, що ось-ось її життя зміниться. 

Вона могла закохатися за тиждень, і так само швидко розчаруватися. Могла раптом поїхати кудись із новими друзями, не попередивши мене, а потім повернутися через кілька днів із широкою усмішкою й величезним букетом квітів від чергового залицяльника. Я сварилася, пояснювала, просила думати про майбутнє, але вона тільки сміялася й казала, що я занадто серйозна.

З часом її зникнення ставали дедалі довшими.

Спочатку на день. Потім на два. Потім на тиждень. А одного разу вона просто зникла майже на п'ять місяців.

Тоді я мало не збожеволіла. Телефонувала всюди, де тільки могла, обходила знайомих, писала повідомлення, зверталася навіть до людей, з якими вона колись випадково спілкувалася. А потім одного вечора вона несподівано постукала у двері.

Зараз, озираючись назад, я розумію те, чого тоді навіть не помітила. Вона вже тоді була вагітною.

Поліна була дуже блідою, виснаженою, ніби різко схудла в обличчі. Я тоді страшенно налякалася. Запитувала, чи вона не захворіла, чи не потрібно до лікаря, чи не сталося чогось серйозного. Але вона лише відмахувалася, говорила, що трохи перевтомилася, що просто не висипається й усе мине. Я повірила. Бо хотіла повірити.

Вона пробула вдома зовсім недовго, а потім знову зникла. І цього разу майже на шість місяців. Коли ж я знову побачила її на порозі, Поліна вже тримала на руках крихітного хлопчика.

Єгорчика.

Перший місяць після його народження вона майже нікуди не виходила. Я навіть тоді зраділа. Думала, що дитина змінила її. Що вона нарешті подорослішала. 

Поліна розповіла, що в неї майже немає молока, тому доводиться годувати Єгорчика сумішшю. Ми разом ходили до магазину за пляшечками, стерилізаторами, підгузками, дитячим одягом. Я бачила, як вона іноді дивилася на сина якимось дивним поглядом, але списувала це на втому після пологів.

А потім усе почалося знову.

Спочатку вона просила посидіти з ним годинку. Потім ішла на весь день. Потім не приходила ночувати. Потім могла зникнути на два чи три дні. Згодом – майже на тиждень.

І щоразу, коли я намагалася серйозно поговорити, Поліна лише повторювала, що їй потрібно трохи часу для себе, що вона молода, що не може сидіти вдома цілодобово. А я дивилася на маленького Єгорчика, який простягав до мене ручки, щойно я заходила до кімнати, і просто не могла залишити його самого.

А потім настав той жахливий день.

Поліна сказала, що ненадовго вийде і більше не повернулася.

Минув день. Потім другий. Потім тиждень. Тепер уже майже два.

Її телефон, як і раніше, вимкнений. Я обдзвонила всіх, кого могла згадати. Переглянула її старі листування, намагалася знайти хоч якусь зачіпку, але майже нічого не знала про її життя. Поліна завжди ніби тримала його за зачиненими дверима. Я навіть не можу сказати, чи були в неї справжні друзі. Не знаю, де вона працювала останнім часом і чи взагалі працювала… 

Не знаю, з ким зустрічалася. Не знаю навіть, чи все, що вона мені розповідала, було правдою.

І від цього усвідомлення мені стає моторошно. Тому що вперше за все життя я розумію одну просту річ. Можливо… Я ніколи насправді не знала власної сестри.

Я повертаюсь додому лише під вечір. Єгорчик усе ще солодко спить, навіть не підозрюючи, що весь його маленький світ зараз тримається на дуже хиткій рівновазі. 

У квартирі нас зустрічає звична тиша. Я одразу ставлю на плиту чайник, поки Єгорчик сидить у своєму дитячому стільчику й уважно стежить за кожним моїм рухом. Потім набираю теплу воду у маленьку ванночку, дістаю його улюблену качечку, яку він щоразу вперто намагається засунути до рота, і купаю його. 

Він смішно ляскає долоньками по воді, бризки летять мені просто в обличчя, а кімнату наповнює його дзвінкий сміх. Я тихо сміюся разом із ним, хоча ще кілька годин тому мені здавалося, що сьогодні я взагалі не зможу усміхнутися. 

Потім загортаю його у великий пухнастий рушник із маленькими ведмедиками, витираю світле волоссячко, вдягаю чисту піжаму, годую теплою сумішшю, і вже за кілька хвилин він починає сонно терти оченята кулачками.

Я заколисую його, тихо наспівуючи якусь безглузду мелодію, яку вигадала ще кілька місяців тому, і відчуваю, як його маленьке тільце поступово розслабляється в моїх руках. Дихання стає рівним, пальчики більше не стискають мою футболку, а голівка безпорадно схиляється мені на плече. 

Я ще кілька хвилин стою посеред кімнати, не наважуючись перекласти його до ліжечка, бо знаю: варто поквапитися – і він одразу прокинеться. Лише коли остаточно переконуюся, що він міцно спить, обережно вкладаю його, поправляю ковдрочку й кілька секунд просто дивлюся на його спокійне личко.

– На добраніч, маленький, – ледь чутно шепочу.

Виходжу з кімнати навшпиньки й тихо зачиняю двері, а потім починається інша частина мого безкінечного дня.