- Глава 1.1 -

– Вона сказала, що не хоче говорити про його батька, – кажу втомлено. 

– А ти просто погодилася? – злиться Олена. 

– Я не могла витягнути з неї правду силою.

– Але ти могла хоча б не дозволити їй повністю повісити дитину на тебе, – цідить подруга, а я різко дивлюся на неї. 

– Вона нічого на мене не вішала! 

– Та невже? – Олена фиркає, а тоді глибоко вдихає. – Пробач. Я зірвалася. Просто не можу на все це дивитися і мовчати. Твоя сестра ще та паскуда. Вона чудово знає, що можна повісити на тебе свою дитину, яку нагуляла невідомо з ким, і знову зникнути. 

Я відвертаюся й дивлюся на Єгорчика. Він ворушиться уві сні, смішно морщить носик, але не прокидається. Моя рука сама тягнеться до візочка. Я легко торкаюся його маленької ніжки крізь ковдру й лише після цього знову можу нормально вдихнути.

– Я теж не вважаю це нормальним, – зізнаюсь. 

– Тоді що ти збираєшся з цим робити? – питає. 

– Я не знаю, – шепочу, і це найстрашніша відповідь.

Я справді не знаю.

Не знаю, де моя сестра. Не знаю, з ким вона була всі ті місяці. Не знаю, чому приховувала вагітність. Не знаю, хто батько Єгорчика. Не знаю, чи шукає він свого сина. Не знаю навіть, чи існує він у житті Поліни бодай десь, крім її минулого. 

Я нічого не знаю, і що довше думаю про це, то сильніше розумію, наскільки багато запитань я дозволила залишити без відповідей.

– Від Поліни завжди можна було чекати неприємностей, – тихіше продовжує Олена. – Пробач, але ти сама це знаєш. Вона все життя кудись лізе. Шукає легкі гроші, знайомиться невідомо з ким, зникає, повертається, а потім ти розгрібаєш наслідки. Але зараз є дитина, Дашо. Це вже не чергова її історія, з якої ти можеш просто витягнути сестру й забути. Єгорчик залежить від дорослих. І поки що єдиний дорослий у його житті – це ти.

Я дивлюся на хлопчика й відчуваю, як щось неприємно стискається всередині.

– Вона повернеться, – кажу тихо, але впевнено. 

– Зараз ти кого хочеш переконати, мене чи себе? – фиркає Олена. 

Я не знаю… Мабуть, себе… І Олена також це розуміє.

Подруга накриває мою руку своєю і дивиться зі співчуттям людини, яка надто добре мене знає. 

– Ти маєш бути сильною, Дашо. Маєш показати їй, що не будеш усе життя розгрібати за нею лайно. 

– Якби ж це було так просто, – шепочу. – Це ж дитина, Олено. Маленький хлопчик, який не винний у тому, що його мама така. 

– Зате з тіткою йому пощастило, – нарешті Олена усміхається. 

– Що є, то є, – хмикаю. 

Я прощаюся з Оленою майже через годину. Вона ще раз просить мене одразу телефонувати, якщо Поліна все ж таки з'явиться або хоча б напише повідомлення, міцно обіймає мене, поправляє ковдру на візочку й повільно зникає серед людей. Я проводжаю її поглядом, а тоді дивлюся на годинник. 

Повертатися додому зовсім не хочеться. У квартирі мене знову чекатимуть тиша, ноутбук із незавершеним перекладом і телефон, який уперто мовчатиме. 

Єгорчик усе ще солодко спить, навіть не підозрюючи, що весь його маленький світ зараз тримається на дуже хиткій рівновазі. Тому я лише сильніше стискаю ручку візочка й замість дороги додому звертаю до великого міського парку. 

Повітря сьогодні тепле, але не спекотне. Легкий вітерець ледь ворушить листя дерев, десь неподалік сміються діти, а на лавках сидять молоді мами, літні подружжя й закохані пари. Життя навколо триває, і тільки в мене всередині вже майже два тижні все ніби завмерло.

Я йду повільно, майже безцільно, дивлячись перед собою й дозволяючи думкам нарешті наздогнати мене. Напевно, Олена має рацію. Можливо, я справді надто довго виправдовувала Поліну. 

Але як можна було інакше? 

Вона завжди була для мене не просто молодшою сестрою. Вона була єдиною людиною, яка залишилася поруч після того, як наше дитинство закінчилося, навіть не встигнувши по-справжньому початися. 

Я майже не пам'ятаю батьків. Не пам'ятаю їхніх голосів. Не пам'ятаю облич. Моє дитинство – це не сімейні вечері, не казки перед сном і не мамині обійми. Моє дитинство – це стіни інтернату, однакові ліжка, запах їдальні, вихователі, які змінювалися один за одним, і маленька Поліна, що постійно тримала мене за руку. Хоч між нами всього два роки різниці, мені здавалося, що я старша щонайменше на десять. 

Я затуляла її собою, коли старші діти починали когось ображати. Віддавала їй свою порцію солодкого, коли бачила, як вона засмучено дивиться на інших. Навчала зав'язувати шнурки, читати, писати, заплітати волосся. Коли вона плакала ночами, думаючи, що мама колись обов'язково повернеться, саме я сиділа поруч і гладила її по голові, хоча сама тоді була ще дитиною й теж до нестями хотіла в це вірити.

Можливо, саме тоді я й зробила свою найбільшу помилку. Звикла весь час її рятувати. Брати на себе її страхи, її проблеми, її відповідальність. Мені здавалося, що так і повинно бути. Я ж старша. Я повинна впоратися. 

А Поліна... Поліна завжди була іншою. Вона легко знайомилася з людьми, швидко знаходила друзів, постійно вигадувала якісь пригоди, не любила правил і щиро вірила, що одного дня життя саме подарує їй щось велике й красиве.