- Глава 1 -

Я повільно проводжу пальцем по краю чашки й дивлюся на телефон, що лежить екраном догори просто біля моєї руки. За останні пів години поглянула на нього разів двадцять, хоча чудово знаю, що це нічого не змінить. 

Якби Поліна зателефонувала, я б почула. Якби написала – телефон одразу засвітився б. Якби хоча б прочитала одне з моїх повідомлень, біля нього з’явилася б клята позначка, на яку я чекаю вже майже два тижні. 

Але нічого не відбувається. Телефон мовчить. Поліна теж. І це мовчання з кожним днем стає дедалі важчим, хоча я всіма силами намагаюся переконати себе, що нічого незвичайного не сталося. 

Це ж Поліна. Вона завжди так робить. Зникає, коли їй заманеться, вимикає телефон, не відповідає на повідомлення, а потім з’являється на порозі з такою безтурботною усмішкою, наче не змусила мене кілька днів чи навіть тижнів гадати, чи вона взагалі жива. 

Так було десятки разів. Можливо, сотні. Але цього разу все інакше. Цього разу вона залишила після себе Єгорчика.

Я переводжу погляд на візочок, що стоїть зовсім поруч із нашим столиком, і на кілька секунд забуваю про телефон. Єгорчик міцно спить, зручно вмостившись під тоненькою світлою ковдрою, яку я поправила вже разів п’ять, хоча в цьому немає жодної потреби. Його маленькі пухкі щічки порожевіли від тепла, губи трохи розтулені, а одна ручка лежить біля обличчя, стиснута в крихітний кулачок. 

Я дивлюся на нього й мимоволі усміхаюся. Він заснув майже одразу, щойно ми вийшли з дому, хоча ще пів години до цього категорично відмовлявся спати, повзав по підлозі, намагався дістатися до мого ноутбука й обурено кричав, коли я втретє забирала в нього зарядний кабель. 

Дев’ять місяців. Йому вже дев’ять місяців, а я досі іноді не можу повірити, що він взагалі з’явився в моєму житті. Так раптово. Без жодного попередження. Разом із Поліною, яку до цього я не бачила майже пів року й про вагітність якої навіть не здогадувалася, а потім вона принесла до мене немовля – і все закрутилося.

– Ти знову дивишся на телефон, – голос Олени змушує мене відірвати погляд від візочка.

– Не дивлюся.

– Дашо.

Я зітхаю й беру чашку, хоча кава давно вистигла. Роблю ковток, кривлюся й ставлю її назад на блюдце.

– Добре. Дивлюся.

– І? – нетерпляче питає моя подруга Олена. 

– І нічого.

– Вона досі не відповідає?

Я заперечно хитаю головою, а тоді знову дивлюся на екран, ніби за останні десять секунд там могло щось змінитися.

– Телефон вимкнений. Повідомлення не читає. Я телефонувала всім, чиї номери змогла знайти. Усім, кого хоча б раз бачила поруч із нею. Дехто взагалі не розуміє, про кого я говорю, дехто не бачив її кілька місяців, а дехто просто кидає слухавку. Я навіть не знаю, з ким вона спілкувалася останнім часом, Олено. Я нічого про неї не знаю.

Останні слова даються мені важче, ніж мали б, і я відвертаюся до вікна, за яким люди поспішають у своїх справах. Хтось іде з пакетами, хтось говорить телефоном, молода пара сміється, стоячи біля пішохідного переходу, і світ продовжує жити так, ніби нічого страшного не сталося. А я вже майже два тижні прокидаюся з однією думкою: де моя сестра? 

Спочатку я не хвилювалася. Навіть не одразу зрозуміла, що вона зникла. Поліна могла піти вранці й повернутися пізно ввечері. Могла не ночувати вдома. Могла з’явитися через два дні й недбало кинути, що була у друзів. 

Я злилася, сварилася, вимагала хоча б попереджати мене, тому що тепер у неї є дитина, але вона тільки закочувала очі й казала, що я поводжуся як стара бабця. 

А потім минуло три дні. П’ять. Тиждень. І вперше за весь цей час Поліна не зателефонувала навіть для того, щоб запитати про власного сина.

– Мені це не подобається, – тихо говорить Олена.

Я переводжу на неї погляд.

– Мені теж.

– Ні, я не про те, що вона зникла.

– А про що? – не розумію. 

Олена не відповідає одразу. Вона бере свою чашку, робить маленький ковток, а потім дивиться на мене тим самим поглядом, який я знаю вже багато років. Так вона дивиться щоразу, коли збирається сказати щось, що мені точно не сподобається.

– Мені не подобається вся ця історія.

Я мовчу, а Олена нахиляється трохи ближче, знижуючи голос, хоча навколо нас ніхто не звертає уваги на нашу розмову.

– Ти не бачила її пів року, – шепоче. 

– І що?

– А потім вона з’явилася у тебе на порозі з новонародженою дитиною на руках.

– Ми це вже обговорювали, – зітхаю. 

– Ні. Ти кожного разу припиняєш цю розмову, тому що це Поліна й ти звикла знаходити пояснення всьому, що вона робить, – злиться подруга. 

Я відчуваю, як усередині підіймається роздратування, хоча чудово розумію, що Олена не хоче мене образити. Вона ніколи не любила Поліну. Точніше, це не зовсім так. Колись вони нормально спілкувалися, але після чергової історії, з якої мені довелося витягувати сестру, Олена остаточно перестала вірити в те, що Поліна коли-небудь подорослішає.