ГЛАВА 1

У Луцьку смеркало швидко. П’ятниця, шістнадцяте жовтня, шоста вечора, а над панельною п’ятиповерхівкою вже висіло густе сіре небо, з якого от-от мало посипатися щось середнє між дощем і мрякою. Соломія зупинилася біля другого під’їзду, перевела подих і поправила лямку рюкзака, яка за дві години в маршрутці встигла натерти праве плече навіть крізь куртку. Дорожня сумка біля ніг здавалася непідйомною, хоча там лежали тільки найнеобхідніші речі, дві теки з документами та старий мамин телефон.

Вона розблокувала екран. Тріснуте захисне скло, слабка батарея — залишилося дев’ятнадцять відсотків. У нотатках висіло одне-єдине речення, набране маминими пальцями ще в серпні, коли рука вже погано слухалася: «Мельник Андрій Вікторович. Луцьк. Будинок біля скверу, другий під’їзд, квартира 24. Не бійся. Він не поганий».

Соломія сховала телефон у кишеню, підхопила сумку й штовхнула важкі металеві двері. Ліфта тут не було. На другому поверсі пахло смаженою картоплею і сирістю, на третьому — чиїмись дешевими парфумами. Лампочка під стелею ледь жевріла. Соломія стала перед оббитими темним дерматином дверима з цифрою «24», постояла секунд десять, намагаючись змусити пальці перестати тремтіти, і натиснула кнопку дзвінка.

За дверима почулися швидкі кроки, клацнув замок. Відчинив високий чоловік років сорока у витягнутій сірій футболці та домашніх штанях. У лівій руці він тримав стос студентських зошитів, а правою машинально потер перенісся, явно налаштований побачити кур’єра або сусідку.

— Добрий вечір. Вам кого? — спитав він рівним, трохи втомленим голосом.

Соломія ковтнула сухий ком у горлі. На старому пожовклому фото з маминого альбому він був худішим, з густішим волоссям і без цих глибоких складок біля рота. Але очі ті самі: сірі, трохи примружені.

— Андрій Вікторович Мельник? — тихо перепитала вона.

— Так, це я. А ви... ви зі студентської ради? Якщо щодо перездачі, то в понеділок на кафедрі, я вдома робіт не приймаю.

— Я не студентка.

Він нахмурився, нарешті опустивши погляд на дорожню сумку біля її ніг і на затертий шкільний рюкзак.

— Тоді ви, мабуть, помилилися поверхом.

— Ні. — Соломія розстебнула кишеню куртки, дістала складений удвоє аркуш і стару фотокартку. — Мене звати Соломія. Соломія Андріївна Ковальчук. Мою маму звали Оксана. Оксана Ковальчук.

Андрій завмер. Зошити в його руці поїхали вбік, один вислизнув і глухо ляснув об лінолеум на сходовому майданчику. Він навіть не нахилився. Дивився на неї так, ніби вона заговорила незрозумілою мовою.

— Оксана? — перепитав він, і голос раптом сів. — Почекай... З Рівного? Ні, ми ж... Ти її племінниця? Молодша сестра? У неї ж не було сестер.

— Донька, — сказала Соломія. Сказала спокійно, без натиску, бо сили на сльози закінчилися ще три дні тому на кладовищі. — Мені шістнадцять із половиною.

Вона простягнула йому фотокартку. На ній двоє зовсім молодих людей стояли на тлі якогось старого парку, сміялися і тримали в руках паперові стаканчики з кавою. Андрій узяв знімок двома пальцями, наче боявся обпектися. Подивився на фото, потім на Соломію. На її прямий ніс, на розріз очей, на те, як вона вперто стискає губи.

— Тату! Там піцу привезли?! — дзвінкий дитячий голос вилетів із глибини квартири, розрізавши важку тишу на сходах.

Андрій сіпнувся, озирнувся через плече, знову глянув на дівчину. Обличчя в нього стало зовсім білим.

— Заходь, — видихнув він хрипко, відступаючи вбік. — Заходь швидше, не стій на сходах. Сусіди.

Соломія затягла сумку в вузький передпокій. У квартирі пахло свіжою випічкою, кавою і чимось невловимо домашнім, від чого в неї, після тижня лікарняних коридорів та дешевих поминальних квітів, злегка закрутилася голова.

— Мама де? — Андрій зачинив двері, притулився до них спиною, наче ноги перестали тримати. — Оксана... вона в місті? Чому вона сама не подзвонила? Ми ж... сімнадцять років минуло, Соломіє. Більше сімнадцяти.

— Мама померла, — відповіла вона, дивлячись на його домашні капці. — В понеділок поховали. У неї серце. Ще з дитинства, але за останні пів року стало зовсім погано. Лікарі сказали, що вже нічого не зробити.

Андрій закрив очі й повільно сповз плечима по дверях на пару сантиметрів. Відкрив рота, але не сказав нічого, тільки повітря зі свистом вийшло з легенів. З коридору, що вів у кімнати, вийшла жінка. Невисока, підтягнута, у темно-синьому брючному костюмі, з якого ще не встигла перевдягнутися після роботи. Волосся зібране в тугий вузол, у руках була папка з синіми файлами та ключі від машини.

— Андрію, я ж просила розібрати пакети з... — вона осіклася на півслові, побачивши біля порога блідого чоловіка й незнайому худу дівчину з величезним рюкзаком. — Що сталося? Хто це?

Андрій спробував щось сказати, але вийшло якесь невиразне мукання. Він тільки простягнув дружині зім’яте фото. Жінка підійшла ближче. Поглянула на знімок, перевела погляд на Соломію, потім на чоловіка. Жодної істерики, жодного сплеску руками. Тільки погляд став жорстким, колючим і дуже уважним.

— Так, — сказала вона рівним, трохи сухим голосом. — Я Ірина. Дружина Андрія. А ти, як я розумію, привіт із минулого? Документи є?