25. Вага минулого

Північна кімната не змінилася: довга, з низькою стелею та єдиним вікном на північ, де ніколи не буває прямого сонця — лише рівне сіре світло. Тут стоять ті самі два крісла, що й двісті років тому. Рен сідає в одне, я залишаюся стояти. Сидіти зараз означало б послабити внутрішню напругу, а я не можу собі цього дозволити.

— Я не доповів, — каже Рен без вступу, одразу в центр. — Я знаю, що в тебе є джерело, закрите для інших. Бачу, як ти виглядаєш останні тижні. І не тільки я це бачу — у цьому й проблема.

Я мовчу. Будь-яке слово стане або підтвердженням, або брехнею.

— Ти виглядаєш ситим, — продовжує Рен. Його голос рівний, без осуду. — Ситим так, як ніхто з нас не виглядав давно. І водночас — інакше. Морана теж побачить. Вона ще не знає, що саме, але відчуває зміни. Протокол щодо незареєстрованого джерела відомий нам обом.

— Відомий, — повторюю я.

— Я не доповів, — знову промовляє він, ніби йому треба чути власні слова, щоб переконатися у власному рішенні. — Але якщо вона дізнається сама — а вона дізнається, бо вчилася цього тисячу років, — я не зможу тебе захистити. Ти це розумієш. Я не маю влада над нею.

Я дивлюся на нього. Двісті вісім років він був поруч. Я ніколи не запитував себе, чи прив'язаний до нього, бо вважав прив'язаність ілюзією голоду. Але Рен не джерело. Отже, моє відчуття до нього не пояснити фізіологією. Я вперше думаю, що помилявся щодо цього так само, як і щодо багатьох інших речей.

— Чому ти не доповів? — питаю я.

Він дивиться на мене довго, перш ніж відповісти:

— Бо я чекав цього. Двісті років я дивився, як ти тримаєш усіх нас — мене, молодших, увесь цей Дім. Як ти не дозволяєш собі нічого, бо вважаєш дисципліну єдиним доказом того, що ти не просто голод у людській формі. — Він нахиляється вперед, спираючись ліктями про коліна. — Ти дав мені багато додаткових років. Витягнув з кулею в серці, дав безсмертя й тримав, поки я не навчився контролювати паніку. Я це пам'ятаю. Я думав, що ніколи не зможу віддячити, бо тобі нічого не було потрібно… А тепер ти чогось хочеш і я можу допомогти, хоч раз.

Його слова влучають у місце, яке я приховую навіть від самого себе.

— Вона запитає тебе сьогодні, — додає Рен, відкидаючись назад. — Прямо чи непрямо — не знаю. Але “нестандартна ситуація на периметрі” більше не спрацює. Підготуйся.

***

Морана з'являється о восьмій рівно. Я чую її раніше, ніж бачу — не за кроками, бо вона рухається безшумно, а за зміною тиску в повітрі. Вона входить у кімнату, і я вкотре відзначаю: вона виглядає так само, як і триста сорок чотири роки тому, коли стояла над моїм перетворенням. Темно-каштанове волосся, сивина на скроні, яку вона свідомо лишає як доказ того, що сам обрала свій вік.

— Сідайте, — каже вона.

Аудієнція коротка. Вона ставить стандартні запитання щодо периметра, нових джерел, фінансів клубу. Я відповідаю рівно, точно, контролюючи інтонації. Морана слухає не лише слова, а й простір між ними. Я тримаю блок, заповнюючи думки Віднем, цифрами та робочими звітами.

Вона відпускає нас дивовижно швидко. Це гірше за допит. Допит означав би, що вона сумнівається. Швидкість означає інше: вона або знає достатньо, або вирішила зачекати, поки я схиблю сам.

Ми підводимося й йдемо до дверей.

— Кассіане? — раптом кличе вона.

Я зупиняюся й обертаюся.

— Ти виглядаєш інакше, — констатує Морана. — Я бачила цей вираз в тебе лише один раз. Ти не пам'ятаєш, бо був зайнятий відмовою, але я пам'ятаю все. — Вона робить паузу. — Тисяча сімсот сорок третій рік. Відень. Ти відмовився виконати протокол і не пояснив чому. Я тоді не наполягала. Через шість місяців Відень закрився, і я так і не дізналася, що саме ти там побачив.

Я стою нерухомо. Відень. Ось чому цей спогад виринув у дорозі — він вів мене сюди. Я пам'ятаю Відень. Пам'ятаю, чому відмовився від протоколу: я вважав тоді правило помилкою. Виявилося, що помилявся я, і Відень закрився через мій супротив. Я поклав той спогад у далеку шухляду — до речей, які не зміг втримати.

— Тоді я не наполягала, — підсумовує Морана, і її голос лунає остаточно. — Але я більше не в тому віці, щоб не наполягати двічі.

Вона виходить. Ми залишаємося в кімнаті мовчки, бо додати до її слів нічого.

Я зупиняю машину на узбіччі перед в'їздом у місто. Виходжу й сідаю на холодний капот. Попереду Нью-Йорк горить мільйоном вогнів проти чорного неба — місто, яке я знаю триста сорок чотири роки.

Я думають про слова Морани, застереження Рена та протокол, який знаю напам'ять. Час стискається. У мене є два шляхи: або повідомити Морані про Лію й зареєструвати її як джерело, віддавши Дому, або знайти спосіб змінити рівняння до того, як розплата стане неминучою.

I саме тут, на узбіччі, я усвідомлюю головне: я не хочу вирішувати цю проблему за правилами Дому.

Голод завжди вимагає швидкого рішення — взяти, закрити потребу, рухатися далі. Я знаю його логіку. Але зараз я сиджу на холодному капоті й відмовляюся від найпростішого виходу лише тому, що цей вихід забере в мене Лію.

Я не хочу думати про протоколи та терміни. Я хочу повернутися в місто, піднятися на четвертий поверх старого будинку в Іст-Вілідж, де горить жовтий прямокутник вікна, і просто сидіти поруч із нею.