Розділ 4

Варя

Хто б міг подумати, що такий потрясний чоловік намагатиметься відволікти себе розмовами від думок… зайнятися зі мною коханням. Я ж не зовсім дурепа, розумію, що це не лише бажання цілуватися. Ян мене хоче і це досі для мене з області фантастики. Гадки не маю, чим я його все ж таки приваблюю, і не красуня, і не модель.

Сиджу на кухні під глибоким враженням після шаленства біля роялю, доки Ян віддає розпорядження своїм юристам і водночас вивчає вміст свого холодильника.

— Так, Риммо Михайлівно, вам не почулося. За два дні мають бути готові документи для оформлення шлюбу. Дані паспорта моєї дружини у вас є. Паралельно з цим я хочу, щоб ви підготували позов щодо позбавлення батьківських прав батька та матері близнюків з подальшим стягуванням штрафу. Сума вийде чималенька? Чудово! Починайте так само збирати необхідні папери для опіки, — слова юриста явно його порадували, а мене почуте повернуло з країни мрій на грішну землю. У грудях затремтіло занепокоєння, до горла підступив колючий клубок. Я хочу зрозуміти, що відбувається. Ян так швидко ухвалює одноосібні рішення, певно, забуваючи рахуватися зі мною. — Варя, у нас є незрівнянні сирники, печеня та овочевий салат. Все свіже. Хатня робітниця сьогодні приготувала, — звертається до мене. Клас, у нього ще й хатня робітниця є.

— Поясниш, що відбувається? Стояне, буде чесно… якщо ти радитимешся зі мною, приймаючи рішення стосовно мене та моїх братів, — мій голос збивається, я нервуюсь, але дуже хочу, щоб він мене правильно зрозумів. — Інакше я почуваюся утриманкою, сиріткою, яку приголубив вельмишановний пан. …Я буду сирники.

— Ох, Варя-Варя... Та, напевно, ти все ж таки маєш рацію. Каюсь, я звик приймати рішення самостійно, і цю звичку дуже складно змінити. Гаразд, я поясню, — Ян усміхається, отже, мої слова його не зачепили, це добре. — З деяких пір у мене з'явилося нове хобі. Я караю тих, хто тебе образив. Твоя мати… Жахлива жінка, навряд чи її можна назвати матір'ю. Обмежусь лише цим на її адресу, не хочу аби ти дізналася весь мій словниковий запас матюків. Вона покинула вас три роки тому. Ти знала, що весь цей час вона отримувала гроші від держави на близнюків, оформивши догляд за дітьми? Ти бачила ці гроші? Чи, може, вона вам якось допомагала?

— Ні, не бачила, — відповідаю, кусаючи губи. — Я знала, але нічого з цим вдіяти не могла.

— А я можу. Її змусять повернути ці гроші і плюс до цього заплатити штраф. А оскільки, зважаючи на все, у цієї жінки така сума навряд чи знайдеться, їй присудять громадсько-виправні роботи на строк до двох років. Її змусять мести вулиці або ж вона сяде до в'язниці за фінансові махінації. Вважаю за краще чинити з такими людьми жорстко, бо терпіти не можу гнилі в душах, боягузтво, підлість та зраду. І ти не утримана, ти дружина вельмишановного пана, який щиро закоханий у дикунку з характером, — ставить переді мною підігріті сирники та сметану. У кожному русі турбота і мені здається, що ця турбота дарує йому неабияке задоволення.

— Окей, раджусь з тобою далі. Я хочу, щоб нас розписали за два дні. І в той же день буде покладено початок оформлення опіки над близнюками. Ти ж не проти? Як мені пояснили, це не такий вже й швидкий процес, але соцпрацівники тепер до нас не сунуться. Нехай тепер гризуть лікті і згадують ту суму, яку я їм пропонував, щоб вони від нас відчепилися. Тепер все буде згідно із законом, як вони й хотіли. Ми з тобою станемо офіційними опікунами Миколки та Андрія. А ще, коли вже зайшла тема про дітей, мені хотілося б піти з тобою до лікаря. Я так розумію, тобі потрібно стати на облік, потрібно перевірити стан організму майбутньої мами, дізнатися про ризики. Ти така худенька. Може, тебе треба посилено годувати, — незважаючи на те, що в його очах спалахують іскорки, він говорить серйозно.

— Вельмишановний пан надто наді мною трясеться. Мені страшно брати тебе із собою до лікаря. Правда. Не смійся, — починаю легенько здригатися від задоволення, що охопило мене цієї миті. Ян легко доводить мене до такого стану лише одним своїм поглядом. Тягнеться до мене, стираючи подушечкою великого пальця сметану з мого підборіддя, облизує палець і мене шарахає струмом… Знову. Бо як можна спокійно на це дивитися?

— Між нами така сильна хімія, Варя. Що якби у нас були кролики, вони б постійно розмножувалися.

Ну, тепер вже і я не витримую, тихенько сміюся. А його величезний пес, уловивши наш настрій, видає радісне «у-ф-ф-ф», підбігає до мене і кладе свою страшну голову мені на коліна.

— Здається, ти йому сподобалася. Доведеться тобі його полюбити. Арес не залишить тобі іншого вибору. Погладь, цей хлопець теж любить ласку. Не бійся, я поряд.

— А можна я відкуплюсь від нього сирником? — Не боятися не виходить, напевно, мені потрібен час, щоб звикнути до цього чудовиська. 

— Категорично ні. Собаку зі столу годувати заборонено. Він у нас вихований джентльмен і знає правила, — Ян підходить ближче, бере мене за руку і ми разом гладимо цього грізного хвостатого велетня. Що господар, що пес — обоє звикли добиватися свого.

— Яне… я хочу спитати за Бігусів. Адже мені не доведеться з ними бачитися?

— Не можу цього гарантувати на сто відсотків, пташечко, — ну, принаймні чесно. — Я не виключаю того, що ми можемо перетнутися десь несподівано, але тобі не варто їх боятися, я зможу тебе захистити. Коли вони остаточно усе втратять, їм запропонують підписати угоду.

— Як ти мене назвав? — питаю тремтячим голосом. «Варя» та «Дикунка» він теж вимовляє з особливою інтонацією, але «пташечка». Це вже якийсь інший рівень ніжності оголеної душі. Дивно, як можна голосом і поглядом зводити дівчину з розуму. Не уявляю, як змогла встояти його фальшива наречена. 

Тільки-но я про це подумала — дзвонить його телефон. І я не можу позбутися думки, що це вона. Іноді я відчуваю такі речі, іноді навпаки себе накручую.

Поглянувши на телефон, Ян відбив виклик із абсолютно безпристрасним виразом обличчя. Хтозна хто то був. Але я вже не можу не спитати.