Розділ 1

Помітивши два величезні чорні джипи біля сусідського двору — біжу визирнути в інше вікно. Невже хату Савчуків нарешті хтось купив? Дивлюся, як занедбаним подвір’ям, незграбно переступаючи сухі бур'яни, по-діловому роздивляючись будинок, тиняються два молодики. І що занесло цих крутеликів на околицю нашого передмістя, і чи варто взагалі радіти таким сусідам?

Один з них повертає за ріг будинка, мабуть, пішов подивитися сад або поглянути на перекошений сарай, а я мимоволі прилипаю поглядом до того іншого, незворушного, такого самовпевненого, дорослого і… збіса привабливого. Кинув погляд на годинник на своєму зап’ястку, про щось замислився. Високий, широкоплечий, навіть чорне стильне напівпальто не приховує виліплену ретельними зусиллями та дисципліною офігенну чоловічу постать. По-модному підстрижений, волосся густе, хвилясте. Такий гарний профіль, але від нього чомусь віє холодом. Напевно, через щільно стиснуті губи і незадоволену складочку між брів. Завмирає, а потім різко повертається у мій бік, ніби відчув, що я в ньому дірки просвердлюю.

Сахаюсь від вікна, наче вжалена струмом… І раптом бачу те, що змушує моє серце спочатку стиснутись, а потім спалахнути гнівним обуренням.

У грудях пече та клекоче, у горлі застряг крик! Вибігаю з хати як була — в тонкій тричі линялій домашній сукні, розпатлана, забруднена борошном.

Новий господар тягне за вухо одного з близнюків, і я вже готова подряпати пику цьому мажору за те, що він робить моєму братику боляче.

Семирічний Андрійко люто виривається, плюється в мажора прокльонами, уперто притискаючи до себе свою здобич.

— Відпусти, прищ столичний! Ці яблука нічиї!

— Дім тепер мій, сад теж, а отже, ці яблука крадені, а ти дрібний злодій! — повчає його крутелик.

— Ану негайно відпусти дитину! — Влітаю через бічну хвіртку, миттєво привертаючи до себе увагу обох чоловіків. — Андрійку, кинь ти ці кляті яблука! Скільки разів тобі казала, щоб ви сюди не потикалися?

— Ні, не кину, — насупився малий упертюх.

— Що ж ти так погано дивишся за своєю дитиною? Теж мені… матуся, — зневажливий тон ріже не вуха, а душу. Навряд чи після цього ми станемо добрими сусідами.

Нарешті відпускає мого шибайголову і той кидає яблука просто йому під ноги.

— Це моя сестра, йолопе! — біжить до мене. А мене турбує питання, де Миколка. Тому що другий близнюк теж з характером.

Тільки-но зібралася відкрити рота щоб вибачитися і швидше сховатися в хаті, незатишно мені під цими пильними чоловічими поглядами, як раптом щось гепає і сигналізація одного з джипів починає противно пищати.

Бігаю я швидко. Ловлю Миколку, притискаючи до себе, відбираю в нього іржавий лом, але новий сусід уже встиг позеленіти від злості, побачивши вм'ятину на своїй машині.

— А що, справедливо. Він брата захищав, — глузливо хмикає «модне пальто», який до цього тільки мовчав і спостерігав. — Виявляється, Ренате, що з дітьми ти теж ладнати не вмієш.

Йому смішно, а в мене від жаху все всередині кригою вкрилося. Щоб відремонтувати — це ж купа грошей потрібна. А де їх взяти, коли у мене від стипендії лише сто гривень лишилося і то їх треба якось розтягнути до кінця тижня. Лихо та й годі. Господи, що мені тепер робити?

— Нам нема чим вам відшкодувати збитки! Але я можу відпрацювати! — Видихнувши, розумію, що вони мене не так зрозуміли. Цим розпещеним панам ще вистачає нахабства обмацати мене оцінюючими поглядами. — Я мала на увазі навести лад у вашому будинку, прибрати, все перемити. У ньому п'ять років ніхто не жив. …А не те, що ви подумали, — червоніючи, опускаючи очі.

Почуваюся дрібною, жалюгідною і сірою поруч із ними.

— Ти знаєш, про що ми подумали? — хмикає цей живодер, любитель відкручувати дітям вуха. — Нехай малий спершу вибачиться. А потім вирішимо, як згладити це непорозуміння.

— Він не балакає, — ще більше притискаю до себе притихлого Миколку. — Я вибачаюсь замість нього.

— Такий великий і не розмовляє? — дивується красунчик. А «модне пальто» знову мовчить, скануючи мене своїми уважними очима.

— Не твоє собаче діло, — визвіряється на мажора Андрійко. Вони у мене такі шебутні, один за одного будь-кому очі заплюють.

— Ідіть до хати. Хутко. Ви обіцяли слухатися, — підштовхую близнюків в бік нашого обшарпаного порога. А потім рішуче стиснувши кулаки, повертаюся до незнайомців.

— Я виховую їх сама, отже мені за них і відповідати, — цим людям не варто знати, що мати нас кинула, що наш батько, напевно, вже десь знову валяється п'яним, а я у свої майже дев'ятнадцять намагаюся якось вижити і поставити братів на ноги. Цим багатіям не зрозуміти, що дитина збирала яблука, щоби продати їх за копійки біля магазину. Завтра мій день народження і хлопчики мріяли купити мені у подарунок шоколадку. Шоколад давно для нас став розкішшю, як і новий одяг, доношуємо те, що люди добрі дають.

— Спробуємо вирішити це питання якось по-людськи? — Вони дивляться на мене як на нещасну міль, але я все одно гордо скидаю голову і тремчу тільки тому, що змерзла.

— Мені вже час. Ти знаєш, як наш батько ставиться до запізнень, — недбало кидає «модне пальто» моєму новому сусідові. Виявляється, вони теж брати. Хоча зовні зовсім не схожі. — Сподіваюся, ти вже якось сам розберешся з двома шмаркачами та їхньою героїчною сестрою, — навіть не зволивши кивнути на прощання, ковзнувши по мені байдужим поглядом, сідає в машину і зривається з місця.

— Як тебе звуть? — обмацавши рукою вм'ятину на своєму залізному коні, повертається до мене мажор.

— Варя.

— А мене Ренат Бігус, — заявляє таким тоном, ніби його прізвище має мені щось повідомити. — Варваро, ти тремтиш?

— Ага, від щастя, — зло кидаю у відповідь. Тупо не розуміти очевидні речі.

— Тоді піди одягнися. Чекаю на тебе в цій халупі за п’ять хвилин, — мабуть, розмовляти наказним тоном для нього справа звична. — Сама запропонувала відпрацювати, — скидає брову, дивлячись на моє замішання.