«Правила»

Правила вони придумали наступного понеділка. Після того, як вона майже написала йому «добрий ранок». Майже. Вона стерла повідомлення, перш ніж натиснути «відправити». Потім ще десять хвилин дивилася на порожній екран телефону. Найгірше було навіть не те, що хотілося написати. Найгірше — що хотілося отримати відповідь. Вона поклала телефон у шухляду. Через хвилину дістала. Нічого.

— Дурепа, — сказала сама собі.

— Згоден.

Вона мало не впустила телефон. Підняла голову. Він стояв у дверях.

— Ти що тут робиш?

— Прийшов подивитися, як ти розмовляєш сама з собою.

— Дуже смішно.

— Я теж так думаю.

Вона глянула на коридор. Порожньо.

— Зайди.

Він зайшов. Зачинив двері. І одразу став серйознішим.

— Нам треба поговорити.

Вона насторожилася.

— Про що?

— Про нас.

Вона тихо видихнула. Ось. Те саме слово. Нас. Вона його боялася. Бо воно означало, що між ними вже існувало щось, для чого потрібно було придумувати назву.

— У нас немає «нас».

— Добре.

— І не кажи «добре».

— Ти сама почала.

— Я серйозно.

— Я теж.

Він сів на край її столу. Вона одразу насупилася.

— Не сідай туди.

— Чому?

— Це мій стіл.

— Тепер зрозумів.

— Ти нестерпний.

— Це ми вже встановили.

Вона намагалася не усміхнутися. Не вийшло. Він подивився на неї.

— Ось через це все й складно.

— Через що?

— Через те, що ти мені подобаєшся.

Вона перестала усміхатися.

— Не кажи такого.

— Чому?

— Бо це вже не гра.

Він помовчав.

— А ти досі думаєш, що ми граємо?

Вона не відповіла. Він спустив ноги зі столу й встав.

— Тоді давай правила.

— Які ще правила?

— Щоб не зламати все.

Вона дивилася на нього. І чомусь уже знала, що це погана ідея. Але погодилася.

— Добре.

— Перше.

Він підняв палець.

— Ніяких повідомлень після десятої вечора.

— Чому?

— Бо в цей час ти вже вдома.

Вона відчула, як щось неприємно ворухнулося всередині.

— І?

— І я не хочу бути причиною того, що ти почнеш брехати більше, ніж уже брешеш.

Вона відвела погляд.

— Добре.

— Друге. Ніяких дзвінків.

— А якщо терміново?

— Тоді дзвониш.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

— Третє?

Він подивився їй в очі.

— Ніякої ревності.

Вона пирхнула.

— Звичайно.

— Я серйозно.

— Я не ревнива.

— А вчора?

— Що було вчора?

— Ти тридцять секунд дивилася на дівчину, яка зі мною розмовляла.

— Я дивилася не на неї.

— На кого?

— На тебе.

— Це ще гірше.

Вона закотила очі.

— Четверте?

Він помовчав.

— Не питати про сім'ю.

Вона завмерла.

— Чию?

— Будь-яку.

Вона зрозуміла. Її сім'ю. Його сім'ю. Те, що існувало поза цими стінами.

— Добре.

— П'яте.

— Що?

— Не обіцяємо одне одному нічого.

Вона тихо засміялася.

— Ми навіть не обіцяємо зустрічатися?

— Саме так.

— Тоді навіщо всі ці правила?

Він подивився на неї.

— Щоб ми могли робити вигляд, що контролюємо ситуацію.

Вона теж засміялася. Але вже не так весело. Бо він сказав правду.

Перший тиждень правила працювали. Майже. Вони не писали після десятої. Не дзвонили. Не питали про сім'ї. Не ревнували. Принаймні вголос. Вона навіть почала пишатися собою. Дивіться. Вона доросла людина. Вона може контролювати себе. Вона може мати маленьку таємницю і не дозволяти їй стати центром життя. Вона може. А потім у четвер він не прийшов. Вони мали зустрітися після роботи. Не домовлялися точно. Просто він сказав:

— Якщо будеш вільна.

А вона сказала:

— Можливо.

Тобто, звичайно, вони обоє зрозуміли. Вона залишилася після роботи ще на сорок хвилин. Потім ще на двадцять. Потім подивилася на годинник. 20:17. Нічого. 20:24. Нічого. 20:31. Вона написала: Ти де? Подивилася. І видалила. Правило. Ніяких повідомлень після десятої. Блін, до десятої ще далеко. Вона написала знову: Ти сьогодні не прийдеш? Відправила. Відповіді не було. Вона чекала. 20:45. 21:02. 21:16. Потім телефон завібрував. Не можу. Два слова. Вона відчула образу. Безглузду. Дитячу. Таку, яку сама собі не могла пояснити. Надрукувала: Міг попередити. Відповідь: Міг. Вибач. Вона подивилася на екран. І раптом зрозуміла, що їй недостатньо. Їй хотілося знати, чому. Хотілося знати, де він. З ким. Чому не прийшов. Чому вона сидить тут, як дурепа, чекаючи на чоловіка, який нічого їй не обіцяв. Але правила забороняли питати. Тому вона написала: Все нормально. І вимкнула телефон. Брехня. Нічого не було нормально.

Наступного ранку він зайшов до неї.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти сердишся?

— Ні.

— Брешеш.

— Сам мене цьому навчив.

Він посміхнувся.

— Вчора справді не міг.

— Я зрозуміла.

— Не злися.

— Я не злюся.

Він підійшов ближче.

— Тоді подивися на мене.

Вона не хотіла. Тому подивилася.

— Що?

— Нічого.

— Тоді навіщо?

— Хотів переконатися.

— У чому?

— Що ти тут.

Вона завмерла. Це була абсолютно проста фраза. Але чомусь від неї стало тепло.

— Я тут.

— Добре.

Вона усміхнулася.

— Ти знову.

— Не можу без цього.

Він торкнувся її пальців. На секунду. Ледь відчутно. І відійшов. Ніби нічого не сталося. А вона ще довго дивилася на свою руку.

Правила почали ламатися по одному. Спочатку — повідомлення.

Ти не спиш?

23:48. Вона дивилася на екран. Знала, що не повинна відповідати.