«Перша тріщина»

Після першого поцілунку вони домовилися, що цього більше не повториться. Це була її ідея. Він не сперечався. Саме це її й розлютило.

— Тобі все одно?

Вони стояли біля вікна в кінці коридору. Робочий день уже закінчився, але ніхто з них не поспішав додому. Він засунув руки в кишені.

— Ні.

— Не схоже.

— А як має виглядати?

Вона не знала. Їй хотілося, щоб він заперечив. Сказав, що не згоден. Що не може. Що хоче її. Щось таке, після чого можна було б красиво зіпсувати собі життя. А він просто стояв. Спокійний.

— Це була помилка, — сказала вона.

— Добре.

— І більше так не буде.

— Добре.

— Перестань говорити «добре».

— А що тобі сказати?

Вона промовчала. Він подивився на неї.

— Якщо ти справді хочеш, щоб я зупинився, я зупинюся.

І знову це. Це кляте «якщо ти справді хочеш». Вона ненавиділа, що він залишає рішення їй. Ненавиділа ще більше те, що сама не знала відповіді.

— Хочу.

Він кивнув.

— Добре.

І пішов. Вона залишилася біля вікна. Стояла й дивилася йому вслід.

А потім тихо сказала:

— Ідіот.

Не знала тільки, кого саме мала на увазі. Його. Чи таки себе.

Наступного дня він не прийшов. І наступного теж. Не заходив. Не залишав каву на її столі. Не шукав приводу пройти повз. Нічого. Саме цього вона й хотіла. Тож чому їй було так порожньо? Вона переконувала себе, що це просто звичка. Кілька тижнів уваги. Погляди. Жарти. Звичка. Нічого більше. У понеділок вона навіть відчула полегшення. У вівторок — роздратування. У четвер спіймала себе на тому, що прислухається до кроків у коридорі. У п'ятницю він нарешті з'явився. Не біля її кабінету. На нараді. Вона побачила його через скляні двері. Він говорив із кимось із керівництва. Посміхався. Виглядав так, ніби нічого не сталося. Ніби не цілував її кілька днів тому в коморі. Ніби не стояв так близько. Ніби не дивився на неї так, що вона потім півночі не могла заснути. Вона відчула щось схоже на образу. І одразу розсердилася на себе. Ти ж  сама цього хотіла. Так. Сама. Вона повернулася до комп'ютера. Через хвилину побачила його відображення у склі. Він дивився на неї. Тільки секунду. А потім знову повернувся до розмови. Цього було достатньо, щоб зруйнувати весь її спокій.

— Каву будеш?

Вона підняла голову. Він стояв біля дверей. Вперше за кілька днів.

— Ні.

— Добре.

Він уже збирався піти.

— Почекай.

Він зупинився. Вона сама не знала, навіщо його покликала.

— Що?

— Нічого.

Він кілька секунд дивився на неї.

Потім кивнув.

— Добре.

— Ти можеш не говорити «добре»?

— Можу.

І знову пішов. Вона дивилася на двері. Потім на екран. І повернулася до роботи. Через п'ять хвилин все таки написала: Ти справді вирішив мене більше не чіпати? Подивилася на повідомлення. Видалила. Надрукувала: Дякую за те, що запропонував каву. Видалила й це. Поклала телефон екраном вниз. Через десять секунд перевернула. Нічого.

— Господи...

Вона відкинулася на спинку крісла. Це було смішно. Абсолютно смішно. Їй тридцять сім. В неї двоє дітей. Робота. Чоловік. Кредити. Життя. А вона сидить у кабінеті й чекає повідомлення від чоловіка, якому навіть не мала дозволяти дивитися на себе так. Телефон завібрував. Вона схопила його швидше, ніж встигла подумати. Не буду, якщо ти не хочеш. Вона перечитала. Ще раз. І зрозуміла, що серце б'ється швидше. Надрукувала: Я не казала, що не хочу. Відповідь: Ти сказала, що це помилка. Вона прикусила губу. Можливо, я передумала. Три крапки. Зникли.

З'явилися знову. Тоді сьогодні о сьомій. Вона подивилася на годинник. 18:42. У грудях стало гаряче. Де? Там, де ніхто не знає. Вона посміхнулася. Дуже конкретно. Ти знаєш. Знала. Звичайно, знала.

Цього разу комора була порожня. Він стояв біля дверей. Вона зайшла. Зачинила їх. І відразу пошкодувала. Не тому, що боялася. Тому, що знала: назад буде складніше.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Вони стояли один навпроти одного. Ніяковість була дивною. Після того першого поцілунку вона вже знала, як близько він може бути. Знала, як він пахне. Знала, як дивиться. Але зараз між ними знову була відстань.

— Я не хочу, щоб ти потім шкодувала, — сказав він.

Вона глянула на нього.

— Я вже шкодую.

Він ледь усміхнувся.

— Про що?

— Що взагалі тебе зустріла.

— Пізно.

— Знаю.

Він підійшов ближче.

— Можеш піти.

Вона похитала головою.

— Не хочу.

— Тоді скажи це.

Вона подивилася йому в очі.

— Не хочу йти.

Тільки після цього він торкнувся її. Цього разу поцілунок був іншим. Без випадковості. Без виправдання. Без можливості сказати, що це просто сталося. Вона сама підняла руки до його плечей. І саме в цей момент зрозуміла: перший поцілунок був помилкою. Цей — вибором.

Після цього все змінилося. Не одразу. Непомітно. Вони почали знаходити час. П'ять хвилин між зустрічами. Десять — після роботи. Повідомлення в обід. Одне слово ввечері. Думаю про тебе. Вона ніколи не відповідала одразу. Завжди чекала. Іноді хвилину. Іноді десять. Щоб не здатися надто зацікавленою. А потім писала: І?  Він: Нічого. Просто думаю. Вона: Тоді думай тихіше. І посміхалася. Їй подобалося це. Більше, ніж вона хотіла визнавати. Їй подобалося, що в її дні з'явилося щось, про що знала тільки вона. Маленька таємниця. Її. Не дітей. Не чоловіка. Не роботи. Її. Вона почала знову розпускати волосся. Спочатку вдома. Потім на роботі. Купила нову помаду. Таку, яку раніше вважала надто яскравою. Чоловік якось сказав: