«До нього»

До нього вона не була нещасною. Принаймні, так їй здавалося. Прокидалася о шостій сорок. Не тому, що любила ранки. Просто молодша могла прокинутися о сьомій, а старша — о сьомій десять, і якщо не встати першою, весь ранок перетворювався на маленьку катастрофу. Будильник вона вимикала з першого разу. Потім в душ. Кава. Діти.

— Мамо, де моя біла кофта?

— Там, де ти її залишила – на тумбі.

— Я її там не залишала.

— Тоді вона сама туди пішла.

— Мам!

— Тоді у шафі подивися.

Потім бутерброди. Почистити зуби. Рюкзаки.

— Ти сьогодні забереш?

— Не можу, у мене робота.

— Тоді я.

Це «я - ти» давно стало їхньою системою. Не сваритися. Не з'ясовувати. Просто розподіляти. Ти забираєш. Я купую. Ти оплачуєш. Я записую. Ти готуєш. Я помию. Так було простіше. Шлюб теж поступово перетворився на систему. Добре налагоджену. Майже безвідмовну. Тільки іноді вона дивилася на чоловіка ввечері й ловила себе на дивному відчутті. Вона знала, що він скаже. Знала, що він замовить у ресторані. Знала, як він реагуватиме на її втому. Знала, що якщо вона скаже: «Я сьогодні не можу», він просто кивне. Він не був поганим. У цьому й була проблема. Було б набагато легше, якби він був поганим. Якби кричав. Зраджував. Принижував. Якби вона могла зібрати валізу, грюкнути дверима й сказати: Я більше так не можу. Але він був нормальним. Надійним. Вже звичним. Він любив дітей. Платив рахунки. Пам'ятав про техогляд машини. Іноді приносив їй квіти. На день народження. На річницю. Тоді, коли треба.

Вона навіть не могла сказати, коли востаннє він приніс їх просто так. Без приводу. Вона теж не була кращою. Вона не питала, як у нього день. Не цікавилася його новим проєктом. Не слухала до кінця його розповіді. Вони обоє втомилися. Можливо, приблизно в один день. Просто ніхто з них не помітив.

Їй було тридцять сім. Вона іноді ловила себе на тому, що подумки все ще називає себе молодою. А потім бачила відображення у вікні метро або вітринах магазинів. Не стару. Ні. Просто... Іншу. Жінку, яка завжди кудись поспішає. У якої в сумці дитячий пластир, дві ручки, зарядка, таблетки від голови й помада, якою вона користувалася раз на місяць. Її волосся майже завжди було зібране. Так швидше. Зручніше. Вона давно перестала думати, як вона виглядає. Не було коли. Вранці — робота. Увечері — дім. На вихідних — покупки, прибирання, діти. Іноді вони кудись їхали всі разом відпочивати. Фотографувалися. На фотографіях вона усміхалася. Дуже переконливо. Якось старша донька сказала:

— Мам, ти красива, коли смієшся.

Вона засміялася.

— А коли не сміюся?

Донька подумала.

— Тоді ти втомлена.

Вона запам'ятала це. Не тому, що образилася. Тому що дитина сказала правду.

На роботі вона була іншою. Тут від неї вимагали не бути мамою. Не бути дружиною. Не пам'ятати про шкільні збори. Не знати, що в холодильнику закінчилося молоко. Тут вона була просто працівницею. Іноді — хорошою. Іноді — дуже хорошою. Вона добре знала свою роботу. Знала, де перевірити цифри. Кого краще не чіпати до десятої ранку. Кому можна написати одним реченням. А кому потрібно три абзаци пояснень, щоб людина все зрозуміла правильно.  Вона навчилася виживати. Саме так вона це називала. Не жити. Виживати. І, можливо, саме тому його поява так її вибила. Він не поводився з нею так, як усі інші. Не тому, що був грубим. Навпаки. Він дивився на неї так, ніби бачив. Не її посаду.  Не матір двох дітей. Не заміжню жінку. Не ту, яка о сьомій вечора сидить над звітом на роботі. Її. Це спочатку дратувало. Потім — почало лякати. А потім стало подобатися. І це вже було небезпечно.

Вони познайомилися через дурницю. Вона зайшла до його відділу забрати документи. Він сидів за столом і щось друкував.

— Мені потрібна папка.

— Яка?

— Синя.

— Тут усі сині.

Вона подивилася на шафу позаду нього. Там справді стояли сім синіх папок.

— Та, що з наклейкою.

— А.

Він навіть не поворухнувся.

— І?

— Що «і»?

— Де вона?

— Не знаю.

Вона повільно вдихнула. Подивилася на його стіл.

— Вона під твоїм ноутбуком.

Він опустив очі. Папка дійсно була там. Він дістав  її.

— Оця?

— Так. Та яку, ти тримаєш.

Він посміхнувся.

— Вона мені подобається.

— Мені байдуже.

— А мені вже не дуже.

Вона вирвала папку з його рук.

— Дякую.

— Завжди радий допомогти.

Вона вже вийшла в коридор, коли почула:

— Ви завжди така серйозна?

Вона обернулася.

— А ви завжди такий нахабний?

Він усміхнувся.

— Ні. Іноді я ще гірший.

Вона пішла. І всю дорогу до свого кабінету думала, що треба було промовчати. А потім посміхнулася. Зовсім трохи. Так, щоб ніхто не побачив.

Після цього він почав дратувати її регулярно. То приносив документи сам, хоча міг передати через кур'єра. То ставив чашку кави поруч із її ноутбуком.

— Я не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Ти все одно вип'єш.

— А якщо ні?

— Тоді вип'ю я.

Одного разу вона справді не випила. Він забрав чашку через дві години.

— Холодна.

— Я попереджала.

— Ти небезпечна.

Вона подивилася на нього.

— Я?

— Ти.

— Чому?

Він нахилився ближче. Не надто. Рівно настільки, щоб вона відчула його запах.

— Бо мені чомусь хочеться тебе дратувати.

— Можеш перестати.

— Не хочу.

І пішов. Вона ще хвилину дивилася йому вслід. Потім відкрила наступний файл. Через хвилину виявила, що читає один і той самий рядок уже втретє.

Вона не фліртувала з ним. Принаймні спочатку. Вона просто відповідала. Він жартував — вона огризалася. Він дивився — вона відводила погляд. Він стояв занадто близько — вона робила крок убік. А потім одного дня… Це сталося в коридорі. Вона поспішала на зустріч. Він вийшов із дверей просто перед нею. Вона зупинилася. Він теж.  Між ними залишилося кілька сантиметрів.