«Пограємо?»

— Пограємо?

Вона навіть не підняла очей від ноутбука. «Та пішов ти», — подумала вона. Звіт рябів перед очима чорними рядками. Цифри давно перестали складатися в щось осмислене, а курсор уперто блимав у кінці таблиці, ніби натякав: давай, працюй, ти ж у нас відповідальна. На годиннику було майже сьома вечора. Вона потерла очі, зробила ковток уже холодної кави й подивилася на екран. Ще дві таблиці. Потім перевірити пошту. Потім відправити начальству звіти. Потім додому. Вона подумки повторила це слово і раптом відчула як сильно вона втомилася. Дім. Діти. Вечеря. Чоловік, який, напевно, вже написав щось на кшталт: «Ти скоро?» Або не написав. Останнім часом було важко згадати, коли вони востаннє писали одне одному щось, що не стосувалося покупок, дітей, рахунків або того, хто забере молодшу завтра зі школи. Телефон знову завібрував. Глянула на екран телефону. Знову від нього. Пограємо? Вона закотила очі. «Іди працюй». Надрукувала: Не можу. Три крапки з'явилися майже одразу. Брешеш. Посміхнулася мимоволі. Ненавиділа його за це. За те, що він завжди знав. Не те щоб вона брехала. Вона справді не могла. Просто… Я працюю. Відповідь прийшла за кілька секунд. Я під твоїм кабінетом. Вона завмерла. Подивилася на двері. Потім знову на телефон.

— Сука...

Цього разу вголос. У порожньому кабінеті. Все одно ніхто не чує. Вона швидко зберегла файл. Потім ще раз. Звичка. Закрила ноутбук. Сумочка — в руку. Телефон — у кишеню. І тільки тоді зрозуміла, що усміхається.

— Дурепа.

Знову вголос. І пішла до дверей. Ну не могла ж вона його ігнорувати. Він би все рівно знайшов спосіб. З ним узагалі було складно щось робити за правилами. Особливо дотримуватися власного «ні». Вона відкрила двері. Він стояв, притулившись плечем до стіни. Як завжди. Телефон у руці. Погляд у екран. На обличчі — та сама абсолютно невинна міна людини, яка просто випадково опинилася біля чужого кабінету о сьомій вечора. Під пахвою — папка з паперами. Для ілюзії. Вона сперлася плечем об дверну раму.

— Ти нормальний?

— Ні.

Він нарешті підняв на неї очі. І посміхнувся. От і все. Весь її вечір можна було вважати зіпсованим. Або врятованим. Вона досі не могла визначитися.

— У мене робота.

— Бачу.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Тоді йди.

— Куди?

— Куди завгодно.

— З тобою?

Вона глянула на нього так, ніби збиралася вбити. Він тільки ширше посміхнувся.

— Ти нестерпний.

— А ти все одно вийшла.

Вона хотіла щось відповісти. Але не знайшла слів. Бо він мав рацію. І це дратувало найбільше. Зачинила за собою кабінет. Клацнув замок. Дивний звук. Ніби за дверима залишалося все її нормальне життя. А тут, у коридорі, починалося щось інше. Щось, про що ніхто не знав. Окрім них двох. І про що вона сама воліла не думати надто багато.

— Куди? — запитала вона.

— Побачиш.

— Ненавиджу це твоє «побачиш».

— Не правда.

Він забрав у неї сумочку, ніби це було найприроднішою річчю у світі.

— Тебе інтригує, коли я кажу «побачиш».

Вона забрала сумочку назад.

— Не вигадуй.

— Добре.

Він відчинив перед нею двері сходової клітки.

— Тоді просто ходімо.

Вона рушила першою. І лише на другому сходовому майданчику зрозуміла, що вже не думає про звіт. Про дітей. Про вечерю. Про те, що завтра зранку знову треба буде вставати раніше за всіх. Думки були  тільки про нього. Про його руку, яка кілька секунд тому лежала на її сумочці. Його голос. Про цей його погляд. Про те, що вона знову сказала собі «ні». І знову пішла за ним.

Вперше вона подумала, що з нею щось не так, приблизно через місяць після їхнього знайомства. До цього вона просто списувала все на втому. На стрес. На кризу середнього віку. На свій  шлюб, який давно перестав бути романтикою, але ще не став катастрофою. На дітей. На роботу. На себе. На все, що завгодно. Тільки не на нього. Бо він з'явився в її житті надто недоречно. Настільки, що це навіть здавалося смішним. Він був просто чоловіком із сусіднього відділу. Зухвалим. Занадто впевненим. Тим, хто завжди мав відповідь, навіть коли його ніхто не питав. Він дратував її з першого дня. Особливо тим, що, здається, отримував від цього задоволення. Вона чудово пам'ятала їхню першу зустріч.

— Ви завжди така серйозна?

Вона навіть не обернулася.

— А ви завжди такий нахабний?

— Ні. Іноді я ще гірший.

Тоді вона  просто мала  посміятися. Але чомусь запам'ятала. Його очі. Усмішку. Нахаба. А потім він почав з'являтися частіше. То з документами. То з якимось питанням. То просто так. Вона знала, що це за  «просто так». Він теж знав. І одного дня зрозуміла, що почала чекати цих появ. Це було найгірше. Бо вже  давно нічого не чекала. Навіть від власного чоловіка. А від цього... Чекала. І боялася. Сильно. Не його. Себе.

— Ти чого така тиха?

Вона здригнулася. Вони вже піднялися на дах. Він відчинив двері до VIP-зони. Там було тихо. Місто внизу світилося тисячами вогнів. Вітер грався її волоссям. Зробила крок уперед. На мить забула, що це офіс. Що десь унизу стоїть її ноутбук із збереженим, але незакінченим звітом. Що вдома на неї чекає життя. Її справжнє життя. А він просто стояв поруч. Не торкався. Саме це чомусь було гірше за будь-який дотик.

— Красиво, — тихо сказала вона.

— Я знав, що тобі сподобається.

— Самовпевнений.

— Ти ж саме за це мене любиш.

Вона різко повернула голову. Посмішка торкнулася його губ.

— Я не...

— Знаю.

Він сказав це спокійно. Без жарту. І раптом стало тихо. Не навколо. Вітер і далі шумів. А між ними. Вона дивилася на нього й раптом подумала, що найбільше боїться не того, що хтось дізнається. А боїться того,  що одного дня він перестане приходити. Що перестане писати. Що одного вечора вона знову залишиться сама перед ноутбуком, із холодною кавою, незакінченим звітом і життям, у якому все буде правильно. І нічого не буде її. Він зробив крок ближче.