4

Елінор не вірила тому, що відбувається… дуже довго вона жила самотньо в осінньому лісі, повному духів та жахіть, дуже довго вона не пам’ятала себе, не розуміючи, як опинилась серед цих кремезних дубів, на гілках яких білими перлами світились ягоди омели — баб’ячого прокльону. Мить кожна здавалась вічністю, але коли вона все згадала – то шалена лють оповила її серце. І все, про що вона мріяла – то помститися тим, хто вкрав її життя, через кого вона зазнала стільки поневірянь… Елінор навчилася жити в чарівному лісі, навчилась любити його чаклунські сутінки та тіні, але пробачити та не згадувати – не могла.

І тепер, коли вона стала частиною чарівного Самайну, тепер, коли вона чула пісні вітру та ріг осіннього короля, вона зрозуміла, що щаслива… Щаслива летіти разом з феями та осіннім вітром над пагорбами, вкритими лісом… бачити, як в’ється срібна стрічка ріки, а біля неї – вогники. Вони мерехтять, манять, вони кличуть… Щось є  там, серед тієї пітьми, серед будиночків, які притаїлись біля лісу…

Елінор немов у серце вколола льодяна голка. Пам’ять вгризлася в неї хижим звіром… А ще вона згадала свого нареченого. Дерека. Того, хто забув її, хто певно вже привів в свій дім іншу дружину. Стало так боляче, немов пси Самайна рвуть її своїми пазурами… І пам’ять знову вкрила туманами інше життя… що не було так боляче.

Вона побачила, як дивиться на неї королева Меб, що вела кавалькаду на своєму чарівному коні. Статна жінка з чорним як ніч волоссям і смарагдовими очима, вона здавалась марою в своєму срібному вбранні та плащу з жовтого осіннього листя. Виблискує її золота корона, прикрашена рубінами… В її погляді – неблага осіння ніч, на губах – сік перезрілих мерзлих ягід. І вона щось каже Елінор… і посміхається. І слова її долітають сухим листям, зриваються з її кривавих губ, і туман огортає кавалькаду, ховаючи від поглядів людських – занадто близько феї до селища, де колись жила Елінор.

— Помста гірчить полином, але помста потрібна твоєму камінному серцю… — бринить голос Меб, і очі її спалахують немов справді смарагди. Вона кидає Елінор сопілку. – Ця пісня подарує твоїм ворогам неблагий заклятий сон… наздоженеш нас, якщо зможеш! Якщо схочеш!

І Елінор зрозуміла – ось її випробування. Ось те, від чого залежить, чи залишиться вона в свиті королеви, яка веде в неблагу ніч чарівну кавалькаду назустріч псам Самайну.  Дівчина взяла сопілку і рішуче направила свого коня до селища. Жалоби чи болю більше не було в її серці. Тільки бажання помститися. Тільки жага пити місячне сяйво кожної осінньої ночі. Чи була вона людиною? Чи вже чаклунство Самайну не залишило нічого людського… Ніч мертвих йшла світом. Ніч мертвих сяяла зірками, і з небес спускались духи. Предки тих, хто тепер жив на землі та чекав цієї ночі гостей, виставляючи для них на вінка на пороги гостинці… Сім ночей будуть розкриті ворота між світами, сім ночей будуть духи прямувати на вогники, які запалюють для них люди…

Ось і палаючі багаття на високому пагорбі… Бачить Елінор, як танцюють там красиві дівчата та сміливі хлопці… Зелені та червоні спідниці, лляні сорочки, прикраси з яскравих камінчиків… Ось і два кремезних чорнявих парубка, вони так схожі на Елінор… її кров. Її проклята зла кров!

Злість плеснулась в ній, і хижа посмішка з’явилась на тонких червоних губах, до яких Елінор піднесла чарівну сопілку. Декого люди недорахуються зранку… дехто цієї неблагої ночі піде в погорби фей… щоб ніколи вже не повернутись.

Грай, сопілко, гори, чарівне багаття! Співай з нею, осінній вітер! Клич до темного лісу, відкривай потаємну стежину… стежину мертвих.

Грай, сопілко!