14. Хоч розірвись

— Про що ви говорили? Діно, тільки без жартів. Мені важливо бути в курсі твоїх стосунків з моїми батьками, — Самір дивиться трохи примружившись настільки пронизливо, що мені здається – він читає кожну мою думку, але не зізнається в цьому, перевіряючи мене на чесність. Такий серйозний, завалений купою справ «хоч розірвись», а тут ще треба якось дружину втиснути в цей насичений графік.

— Твоя мама хоче, аби ми зіграли весілля в українсько-татарських традиціях і запросили на це весілля усю твою рідню. Мовляв, це зміцнить твої позиції в клані Акаєвих і дасть змогу помиритися з якимось злісним двоюрідним братом.

Мій Акаєв одразу кривиться, ніби в нього оголився зубний нерв. Ідею з гучною гулянкою та танцями нареченого він явно не підтримує.

— Краще вже нудистський пляж, менше буде мороки, — так виразно зітхає, що я ледь стримала посмішку.

— Не розжуєш докладніше? — Якщо вже я стала законною дружиною, то я повинна бути в курсі делікатних ситуацій та знати про всі гострі кути, щоб не схибити і не підставити Саміра.

— У декого з моєї рідні доволі злі язики і токсичні заздрощі, з якими вони не можуть впоратися. Бо так вийшло, що «гидке каченя», яким я був для цих нащадків Кримського ханства, виявилося успішнішим, ніж усі вони разом узяті. Я вже звик, бо з дитинства вчився стуляти їм писки, а ось ти... Не хочу, щоб їхні слова та судження поранили дівчину, яку я покохав. Тому краще триматись від клану Акаєвих на відстані. До речі, у нашому контракті є чіткий пункт щодо весілля, ти сама на цьому наполягала.

— Саміре, не треба ставитися до мене як до зламаної квітки, — беру його руку в свої та притискаю до своїх грудей. Хочеться забратися пальчиками до нього під сорочку й змусити його залишитися, але я усвідомлюю, що моєму Акаєву потрібно мчати до офісу, він і так через мене добряче затримався. Сподіваюся, увечері ми все надолужимо і навіть більше.

— Ти не зламана, але таки квітка, — його губи чіпає фірмова поблажлива посмішка портового короля.

— Ось тут б'ється серце сильної молодої жінки! — палко промовляю, очі Саміра спалахують, хоча навряд він зараз думає про мої силу та стійкість, радше про те, до чого я притискаю його долоню.

— До моїх обов'язків входить – захищати мою дружину від різного роду потрясінь. Тому ми не обговорюватимемо і не плануватимемо весілля, бо ми з тобою вже одружені. І з тієї ж причини тебе супроводжуватиме новий охоронець – Влас.

— Це обов'язково? У Києві мене чомусь ніхто не охороняв і ніякої небезпеки не було, а тільки-но я повернулася до Одеси – одразу приставив охоронця, — обурююся ще й тому, бо не погоджуюся з його рішенням щодо Андрія.

Акаєв раптом відводить погляд, чухає брову, явно маючи намір петляти від відповіді. Але є в його виразі обличчя щось іще, щось підозріле.

— Саміре?

— Що, Діно?

— У Києві я чудово обходилася і без охорони. Чи я чогось не знаю? Ти чому мені в очі не дивишся? — наче щось приховує.

— Діно, не будь наївною. Невже ти думаєш, що я б відпустив свою дружину без супроводу? — пирхає.

— Але я нікого поряд із собою не бачила, слідом за мною ніхто не ходив, окрім… — несподівано мене осіняє і моя щелепа відвисає вже автоматично. — Дилда? Твої охоронці вже маскуються під бомжів?!

— Білявочко, залишу тебе перетравлювати цю новину. Мені вже час летіти в офіс. За кілька годин побачимося. Цьомки!

Мені ж не здається, що він просто змився?

Ха! Це я наївна? Це ти наївний, думаючи, що наша розмова закінчена! Від потрясінь він мене захищає! А зараз що тоді було?

   Мій новий охоронець такий самий мовчазний і суворий, яким був Андрій. Самір, мабуть, їх підбирає за якимись особливими стандартами.

Їду до батьків, скучила за ними страшно. Потім треба ще зустрітися з Христею, мені їй стільки треба розповісти і ще більше почути. Як я зрозуміла, подруга теж склавши руки не сиділа і за ці десять днів встигла начудити. Було б правильним ще й Андрія відвідати. А ще я хотіла перехопити Мар'яна після роботи, у мене до нього теж кілька запитань назріло. І відкладати усе це на завтра-післязавтра не хочеться, тому що в мене така сверблячка почнеться – спокою мені не дасть! Завтра знову поговорю з Саміром щодо мого бажання побачити колишнього й Амалію. Сьогодні ми цю тему не підніматимемо, бо ввечері у нас побачення в альтанці на тих яскравих подушечках.

— Пані Діно, бачите поряд з вами стоїть кошик? — Перериваючи потік моїх думок, стримано вимовляє водій, він же охоронець. Ну так, я відразу помітила кошик на задньому сидінні. — Це гостинці для ваших батьків, щоб ви не йшли у гості з порожніми руками. Самір Булатович попросив його для вас зібрати.

— О… він навіть про таке подбав, — трохи гублюся і так щоразу, коли завбачливий Самір Акаєв про мене піклується.

Зрештою я колись почну дотягувати до його рівня, щоб бути гідною такого чоловіка та гордо носити його прізвище чи ні?

Мама мало не задушила мене на радощах, тато теж довго обіймав, наче не бачили мене років п'ять. Минуло якихось десять днів, а емоцій стільки наче блудна дочка повернулася з краю світу.

Бояться спитати зайве, сказати щось не те. Теж носяться зі мною ніби з тріснутою вазою.

То яка була погода у столиці, то як там Оля, то як я почуваюся? За події, які передували цьому – навіть не згадують. Аварія, яку спровокував Денис та втрата дитини – стовідсоткове табу. Про Саміра питають з такою обережністю наче бояться злякати моє умовне щастя. Я так розумію, моя втеча і моя принципова пауза у спілкуванні – змусили їх неабияк понервуватись.

Напевно, я буду їхньою маленькою дівчинкою, навіть коли мені стукне сорок.

— Мамо, тату, мені потрібно було розібратися в собі, і я рада, що не провалилася у депресію, і не зробила найбільшої помилки у своєму житті. Але зі мною можна говорити на будь-які теми, я в нормі, — довелося розповісти батькам про Амалію та її брехню, щоб вони мене зрозуміли і не ображалися. Але те, що я була вагітна від Дениса – я поки що не можу наважитися їм розповісти, тоді доведеться викладати правду про фіктивний шлюб, а потім переконувати їх, що тепер у нас Саміром все по-справжньому. Не хочу їх заплутувати, головне, що сама все нарешті розплутала.