Назавжди недописана

2. Аліса

Ранок почався не з будильника, а з того глухого, знайомого стуку в грудях — нагадування про внутрішній таймер, який неможливо вимкнути.
Я лежала із заплющеними очима, вслухаючись у власне дихання. Демір ще спав на ліжку — розкинувшись, з рукою, закинутою за голову. Світло осіннього ранку ледь пробивалося крізь щільні штори, малюючи на стінах довгі смуги блідого попелястого кольору.
Обережно, намагаючись не тривожити його сон, я вислизнула з-під теплої ковдри. Накинула його стару чорну футболку, яка звисала на мені майже як сукня, і босоніж прошкувала на кухню.
Ноутбук досі стояв на столі — закритий, але гарячий від учорашніх нічних баталій. Рядки, що вчора здавалися хаотичним нагромадженням слів і ніяк не хотіли складатись у фінал, тепер покрилися пилом невидимої втоми.
Я клацнула кнопкою чайника. У тиші квартири цей металевий звук пролунав надто різко, наче постріл.
У кишені шортів раптом завібрував телефон — коротко, наполегливо. Мама.
Третій пропущений за цей ранок.
Я дивилася на екран, що висвітлював знайоме ім’я, і відчувала, як усередині знову підіймається в'язкий гіркий ком. Не через брак любові — зовсім ні. А тому, що в кожному її «Де ти?» і «Як ти себе почуваєш?» ховалося занадто багато страху. Того липкого, всепоглинаючого страху, від якого мені самій хотілося кудись утекти, сховатися в куток.
Я скинула виклик, не роздумуючи ні секунди.
— Знову мама?
Я здригнулася й різко обернулася. Демір стояв у дверях кухні — босий, із сонним обличчям і смішним волоссям, що стирчало на всі боки. Він тер очі долонею, намагаючись остаточно вирватися з полону сну.
— Знову, — зітхнула я, перевертаючи телефон екраном донизу. — Скидаю дзвінки, а вони вже малюють у голові картини, ніби я тут непритомна валяюся.
— Ну, взагалі-то ти вчора довела їх до легкого інфаркту своєю тригодинною мовчанкою, — буркнув Демір, підходячи ближче й переставляючи чайник на повторний підігрів. — Могла б хоч короткий «жива» кинути.
— Якби я написала «жива», мама почала б допит: чи не паморочиться в мене в голові, чи пила я вчора ліки, чи викликати швидку. А я просто… хотіла дописати розділ.
Демір мовчки дістав дві чашки, заварюючи чай. З того самого дощового дня, коли ми вперше зустрілися, він назавжди відмовився від кави. Тоді за вікном лютувала злива, я непомітно втекла з дому й примчала до кав'ярні, де ми й познайомилися. Перелякана, мокра наскрізь, бо сестра розшукувала мене по всьому місту, я відчайдушно залізла просто під його стіл, аби сховатися від неї, коли сестра забігла в кав'ярню. Ми тоді сміялися до нестями з тієї безглуздої ситуації.
Я здавалася йому дивною. Я завжди говорила все, що думала, не фільтруючи слова. А що мені було боятися? Завтра, через місяць, через рік чи пів року мене могло й не стати. Тому я вивалювала все, що стукало в голову, абсолютно не зважаючи на рамки — і саме цим привабила його. Я так боялася того моменту, коли він дізнається правду: що моє серце може зупинитися в будь-яку секунду. Наївно хотіла, щоб він утік, не хотіла, щоб марнував на мене свій час. Але він залишився.
Демір підійшов упритул і обережно торкнувся мого плеча, м'яко розвертаючи до себе. Його великі теплі долоні лягли мені на передпліччя, заземлюючи.
— Ти ж пам’ятаєш, що кардіолог сказав чітко і без варіантів: ніяких марафонів за комп’ютером до третьої ночі, — його голос звучить тихо, але твердо. — Твоя дилатаційна кардіоміопатія — це не той діагноз, із яким можна торгуватися чи укладати компроміси, Алісо. Вона не прощає недосипу.
Я закотила очі, хоча всередині все одно все болісно стислося від його беззаперечної правоти.
— О, чудово. Тепер ти цитуєш мого лікаря краще за маму. Можеш одразу виписати мені рецепт на примусову прогулянку на свіжому повітрі.
— Можу. І випишу, — спокійно відповів він, не зводячи з мене темних, уважних очей. — Завжди забуваю, що з тобою треба розмовляти виключно як із диктатором. Сьогодні їдемо до парку. Без ноутбуків, без чернеток і без твоїх нічних турбот.
— Ти ж знаєш, я ненавиджу гуляти просто так, заради самого процесу. Мені потрібна мета.
— Мета буде. Візьмемо з собою термос із гарячим чаєм і будемо просто мовчки дивитися, як опадає мокре листя. Тільки ти і я. Домовилися?
Я хотіла знову випалити якусь єхидну фразу у відповідь, але натомість просто мовчки притулилася чолом до його грудей.
Серця стукали зовсім поруч: моє — збите, тривожне й перевантажене, і його — рівне, спокійне, єдине на двох.
— Гаразд, — пробурмотіла я йому в м'яку тканину футболки. — Тільки за однієї умови: ми візьмемо з собою ще й теплі круасани з шоколадом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше