1. Аліса

Я ненавиджу писати фінали.
Особливо щасливі.
Ні, не тому, що я проти щастя. Навпаки. Просто іноді воно виглядає надто простим для героїв, які перед цим пройшли через стільки всього. Вони закохуються, сваряться, переживають купу неприємностей, а в кінці отримують стандартний набір: дім, сім'ю, кохання назавжди.
І от я сиджу перед ноутбуком, намагаючись вигадати, як зробити їхнє життя ще дещицю прекраснішим.
Мабуть, тому я й пишу книги. Мені подобається створювати світи, де я можу контролювати все. Навіть те, що в реальному житті абсолютно не піддається контролю.
Наприклад, серця.
Мої герої можуть пережити будь-яку кризу. Можуть втратити одне одного, розійтися через зраду, ненавидіти, а потім знову навчитися любити. Я можу змусити їх плакати, а за кілька сторінок — подарувати їм омріяний спокій.
Можу.
А от власне серце змусити поводитися нормально чомусь ніяк не виходить.
— Тобі ще довго, Алісо?
Я не одразу повернула голову. Лише відірвала погляд від монітора, помітивши у темному відображенні скла знайомий силует.
Демір стояв у проході, спираючись плечем на одвірок. Його світле розкуйовджене волосся падало на лоб, а блакитні очі уважно стежили за мною. Він нахмурив брови, помітивши, що я вкотре ігнорую реальність.
Чорна майка, сірі спортивні штани й босі ноги. Виглядало так, ніби його терпіння закінчувалося значно швидше, ніж моє натхнення.
— Я ніяк не можу придумати нормальний фінал, — зітхнула я.
— Ще придумаєш. Тільки спочатку встань. Ти сидиш над ним уже години чотири.
— Знаєш, що таке справжній жах? Це коли в голові порожнеча, а до дедлайну зовсім трохи часу. От це жах.
— Ага. А якщо ти зараз не підведешся, завтра матимеш і порожню голову, і темні кола під очима в комплекті.
Я закотила очі.
— Ти міг би хоча б удавати, що підтримуєш мою творчість.
— Я підтримую. Саме тому й приготував вечерю. І, між іншим, непогану.
— Ого. І чим сьогодні здивуєш?
Демір відштовхнувся від одвірка й пройшов у кімнату.
— Спагеті. А до них — зварені у воді сосиски.
Я кілька секунд мовчала, намагаючись оцінити масштаб кулінарного шедевра.
— Вишукано.
— Не сумнівайся в моїх здібностях.
Я тихо засміялася, нарешті закрила ноутбук і підвелася.
— Сподіваюся, ти хоча б сіль із цукром не переплутав.
— Алісо, я ж не настільки безнадійний.
— Зараз перевіримо.
На кухні справді пахло їжею. Демір розклав все по тарілках, а я вмостилася навпроти, одразу настромивши на виделку кілька макаронин.
— Ну? — запитав він, спостерігаючи за мною.
Я кивнула, прожовуючи:
— Цілком їстівно.
— «Цілком їстівно»? Я взагалі-то старався.
— Не хочу, щоб ти надто сильно зазнавався.
Він похитав головою, але сховати усмішку не зміг.
Кілька хвилин ми їли мовчки. Я вже знову починала прокручувати в голові свій сюжет, коли Демір заговорив знову:
— До речі, твої батьки телефонували.
Я опустила виделку.
— І що?
— Питали, як ти. Чому не відповідаєш на їхні дзвінки. Може ти їм подзвониш? Вони хвилюються.
— Зараз я почуваюся нормально. Живіша, ніж будь-коли.
— Ага. Дуже смішно. 
Я знала, що мої жарти йому ніколи особливо не подобалися. Та й сама чудово розуміла, що смішно з них переважно мені самій.
— Вони просто переживають, Алісо.
— Я знаю. Але іноді мені здається, що вони задушать мене своєю турботою швидше, ніж станеться щось інше. Та якщо зателефоную, будуть просити щоб я повернулась. 
— Вони просто люблять тебе.
Я відсунула тарілку й сперлася ліктями на стіл.
— Вони вважають мене кришталевою. Постійно трясуться над кожним кроком, бо бояться, що я десь трісну. Але моє тіло — не кришталь. Воно ж не розсиплеться від того, що я просто живу нормально.
Демір відклав виделку.
— Ніхто не каже, що ти маєш сидіти під скляним куполом. Але ти й сама знаєш: чотири години за ноутбуком, а до цього кілька ночей без нормального сну — це теж не вихід.
— Ти скоро почнеш говорити точь-в-точь як моя мама.
— Алісо.
Його погляд став таким виразним, що я мимоволі знітилася. Видихнувши, я опустила очі до тарілку.
— Я не кришталева, — тихо сказала я. — Але серце в мене й справді... крихке.
Демір простягнув руку через стіл і тепло накрив мою долоню своєю.
— У тебе буде нове. І тоді вже ніхто не зможе тобі нічого забороняти чи диктувати. Обіцяю що знайду тобі серце і зроблю тебе щасливю.
Я переплела наші пальці.
— Ти й так робиш мене щасливою, Деміре. Я більшого й не просила.
Він ледь помітно усміхнувся, великим пальцем погладивши мою руку.
Я дивилася на нього й раптом подумала, що, мабуть, колись напишу про це книгу. Не вигадану мелодраму з ідеальними героями, а про щось просте, але справжнє.
— Знаєш, — промовила я, — я колись напишу книгу, яка стане справжнім бестселером.
— Навіть не сумніваюся.
— І якщо мене колись не стане, я все одно залишу щось після себе.
Демір перестав усміхатися.
— Алісо…
— Що? Це ж правда. Я просто хочу, щоб після мене залишилися мої історії. Щоб хтось читав їх і знав, що я колись існувала.
Він мовчав кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Ти залишишся. І не тільки у своїх книгах. Обіцяю тобі, у тебе буде нове серце. Ти напишеш ще десятки романів. І будеш зі мною — з сім'єю, планами, з усім, чого захочеш.
Я знову злегка усміхнулася.
— Ловлю тебе на слові.