Назавжди

   Роберт стояв в аеропорту в зоні зустрічаючих і дуже нервував. З моменту їхньої останньої зустрічі минуло близько сорока восьми років. Півстоліття, подумати тільки! І чого ж він очікував?! Побачити нетямуще малятко з косичками?! Та вона вже двічі стала бабусею за цей час. Але в його уявленні, вона, як і раніше, залишалася тією милою зворушливою дівчинкою, яку він бачив востаннє і якою запам'ятав на все життя. У всіх його мріях і спогадах вона неодмінно з'являлася в цьому образі.

   Роберт згадав той день і їхню останню зустріч. Він так само стояв в аеропорту, а його колишня дружина відвозила назавжди його доньку. З жінками йому завжди не щастило. За всі ці роки він так і не зрозумів їх. Ось і перша дружина залишилася незрозумілою, мабуть тому й пішла до іншого чоловіка. Варто було тільки подумати про це, і біль спогадів, немов гострим ножем, різанула серце. Адже дружина тоді не просто пішла від нього, не просто зрадила і проміняла на іншого, вона в буквальному сенсі позбавила його дитини. Але ж він любив своє малятко понад життя! Як же він пишався нею! Ось саме тому, виключно заради спокою і щастя доньки, він і погодився на відмову від батьківських прав для її удочеріння новим чоловіком матері. Забувши про себе самого, зібравши в грудку весь біль і засунувши його куди подалі, він підписав відповідні папери. Тоді це здавалося єдино правильним рішенням. Відтоді шлях до доньки був йому закритий назавжди. Така вже була домовленість: дитина має рости в здоровій міцній родині. Тоді в аеропорту він стояв і дивився, як мати тягла за руку його доньку, яка не бажала розлучатися з улюбленим батьком. Крихітка плакала, притискаючи до себе улюблену ляльку, її кіски тріпав вітер і один бантик розв'язався, а в оченятах стояли сльози... Це був останній раз, коли він бачив свою дитину. А повернувшись у спорожнілу квартиру, він знайшов лише поламану іграшку, що залишилася йому на згадку про доньку. Мати відвезла її в іншу країну і їхній слід загубився. Жодного разу за всі ці роки він не отримував жодної звістки про дитину. Але кожного її дня народження він залишався неодмінно наодинці зі своїми гіркими спогадами і напивався вщент, щоб заглушити цей гострий біль.

Відтоді своїх дітей у нього не було, якось не склалося, зате він виховував чужих. Одружившись згодом з жінкою з двома дітьми, він усіма силами намагався бути хорошим батьком для її синів. Він щиро вірив, що, будучи зразковим вітчимом, він платить за щастя власної доньки: від того, наскільки він сам гарний із чужими дітьми, настільки буде добрим і лагідним із його донькою прийомний батько. Хто знає, може в тонких світах існує якийсь взаємозв'язок?!

А зараз Роберт зустрічав свою вже дорослу доньку і нервував, бо боявся цієї зустрічі. Боявся і шалено бажав! Усе його минуле життя, всі сорок вісім років були отруєні отрутою гіркоти від розлуки. Чому ж тепер, у вирішальний момент, він боявся? Невже вважав, що може не сподобається власній доньці?! Адже батьків не вибирають. Або міг припустити, що вона може звинуватити батька у відмові від неї?!  Але ж саме донька розшукала його! Він згадав той лист, отриманий через Фейсбук, де йшлося про те, що його колишня дружина померла, а перед тим, як піти в інший світ, розповіла доньці всю правду про рідного батька. Той перший лист мав більше діловий характер і був сухим, позбавленим усіляких емоцій викладом фактів. Він довго не міг наважитися написати відповідь. Усе життя в одну мить перевернулося з ніг на голову, тож він просто не знав, що сказати. Нарешті, привівши свої емоції до норми, він відповів. Так зав'язалося їхнє листування, що незабаром замінилося телефонними дзвінками.

Виявляється, донька не забула татка, як помилково сподівалися батьки. Будучи на той час п'ятирічною дитиною, вона зберегла в пам'яті образ батька, мабуть тому, що дуже любила його і боляче переживала розлуку. Але поступово дитячі спогади затуманилися, а в пам'яті залишилися лише уривки їхнього колишнього життя. І ось настав час зустрітися і знову познайомитися один з одним. Обидва змінилися і подорослішали, у кожного за плечима було ціле життя...

Серце калатало в грудях, готове вискочити назовні. І ось електронні двері відчинилися і випустили перших пасажирів щойно приземленого літака з Парижу. Роберт нервово перебирав очима кожного, намагаючись упізнати доньку, уявлення про яку мав лише за фотокарткою, надісланою напередодні. Новоприбулі посміхалися зустрічаючим, кидаючись в обійми. Але нікого схожого він не побачив. Звісно, фото не могло передати справжній образ, та й усі ці сучасні фотошопи могли змінити вигляд людини до невпізнання, та все ж хоч якась схожість мала залишитися. І раптом за спиною він почув:

- Тату???

Як таке могло статися?! Як же він міг пропустити її?! Він здивовано обернувся. Перед ним стояла приваблива жінка з яскраво-блакитними усміхненими очима і ямочками на щоках. Ох вже ці ямочки! Він пам'ятав їх з її дитинства, такі ж були в її матері. Жінка запитально дивилася й очікувала відповіді? А він стояв, як зачарований, і не міг вимовити жодного слова. Так завжди траплялося в його житті: у вирішальний момент він впадав у якийсь ступор. Але зараз і випадок був особливий. Цієї зустрічі він чекав так довго! Поступово серцебиття заспокоїлося, Роберт знову набув здатності дихати і вимовив глухим здавленим голосом:

- Жанна????

І тут водоспад сліз прорвався крізь яскраву блакить її очей. Батько і дочка кинулися в обійми одне одного, ніби й не було цих сорока восьми років розставання. Роберт тримав її так міцно, ніби боявся знову втратити. А вона так довірливо притулилася обличчям до грудей батька і заливала його піджак гарячими сльозами. То вже, як кажуть: кров - не водиця! І ось вони відсторонилися і подивилися один на одного. Батько прочитав в очах дочки німе запитання: "І як я тобі, тату?".  А Жанна побачила перед собою літнього чоловіка з поглядом дитини, який з надією дивився на доньку й очікував її реакції на себе самого. Він так боявся, що донька звинуватить його в тому, що він відмовився від неї тоді, багато років тому. Навряд чи її мати, будучи на смертному одрі, захотіла б пояснити їй, що на той час це було єдине правильне рішення, і що він зробив це під тиском колишньої дружини, яка відвозила її в іншу країну. Але сльози радості змили всі їхні сумніви. Батько і дочка нарешті возз'єдналися.