Мирослава

Я вдивляюся в захід сонця стоячи на набережній. Люблю проводити тут час після важкого робочого тижня з улюбленим лате, що готують у кіоску поруч. Така медитація допомагає посортувати події тижня на полички та сфокусуватися на найважливіших моментах. 

Раптом відчуваю чиїсь руки, що охоплюють мене за талію. Моєму обуренню немає меж, я різко розвертаюся і ошелешено завмираю, бо переді мною стоїть ....Олександр і навіть не намагається відпустити свій захват.

Я встигаю тільки відкрити рота, щоб озвучити своє обурення, а він навпаки тільки всміхається кутиками своїх губ та дивує мене ще більше, бо чоловік нахиляється і починає цілувати. Його дії викликають всередині ядерний вибух і виверження вулкана, губи такі м'які та ніжні, не дивно, що сил чинити опір у мене немає. Я починаю не сміливо відповідати і ми ніби кружляємо над усіма в повітрі. 

Серце вистукує неймовірний ритм і йому хочеться продовження цього танцю, а Олександр навіть не думає зупинятися. Я на сьомому небі від щастя, цей чоловік справді вміє цілуватися. З жодним чоловіком я не відчувала подібних емоцій тільки від поцілунку, що має чарівний аромат і присмак кави.

Олександр продовжує мене цілувати, а в моїй голові літає мільйон думок: "Як він тут опинився?", "Де він навчився так добре цілуватися? Напевне він ще той бабій", "Він батько мого учня, нам не можна", "Я йому сподобалася?" "Як відмовити йому у продовженні?", остання найважча, бо моє серденько так сильно жадає цього продовження....

Перервати наш солодкий поцілунок змушує чийсь тихий кашель.

З солодкого дурману відриває знайомий голос:

- Мирославо Петрівно! - голос директора ліцею змушує шалене серце спуститися десь до моїх п'яток. 

Я починаю судорожно шукати собі виправдання і нічого путнього в голову не приходить, моя нервова система не витримує таких емоційних гойдалок. 

Але на щастя, виправдовуватися немає перед ким, бо я .....прокидаюся від нестерпного дзвінка мобільного телефону.............