Розділ 4. Угода

Розділ 4. Угода

Ганнуся заглянула до Поліни незадовго до обідньої перерви:

— Генеральний вже повернувся і запрошує тебе до себе.

Друга частина фрази насторожила. Мабуть, Лихобаба вже встигла втілити загрозу в дію — поговорила з директором про ліквідацію непотрібної штатної одиниці, і Полю запрошують, щоб приголомшити новиною про звільнення. А значить, завдання ускладнилося. Доведеться вести бій вже не стільки за свій варіант корпоративу, скільки за власну долю в компанії.

Поля зайшла у кабінет рішучим кроком, глянула на директора і… оторопіла. Перше, що кинулося в очі, — білий в'язаний светр, підозріло схожий на той, що був на іноземці, який розмовляв по телефону в приймальні. Погляд піднявся вище. Ну, точно — на протилежному кінці директорського столу сидів хлопець, якого Поліна прийняла сьогодні вранці за норвезького комп'ютерника. І якому зовсім недоречно прочитала мораль за користування мобільним у приймальні. Хто її за язик тягнув! Якщо дехто тут злопам'ятний, то можна пакувати валізи.

Однак директор ображеним або розлюченим не виглядав. Сидів собі, посміхався, безцеремонно розглядаючи гостю. Не схоже, що зібрався звільняти. Цієї миті Поліні подумалось — добре, що бос виявився не манірним снобом в нудному офісному вбранні, яким його малювала уява, а чарівним норвежцем у теплому сентиментальному светрі, зв’язаному його норвезькою дівчиною.

— Ви хотіли мене бачити? — поцікавився він і встав, галантно відсуваючи для гості стілець.

Тембр голосу знову здивував приємною м'якістю і глибиною. Тільки мова тепер була звично-впізнавано-українською. І жодного акценту. Може, він і не норвежець зовсім?

— Проходьте, Поліно, сідайте.

Хоча ні. Зовсім-зовсім легкий акцент все ж був. Голосні зовсім трохи розтягнуті і приголосні звучать якось повітряно.

Поля підійшла ближче, але сідати не стала. Вона готувалася до бою. А боротися, як відомо, краще стоячи. Розклала на столі перед директором папери і відразу пішла в наступ.

— Мене взяли на посаду менеджера з персоналу чотири дні тому, коли ви були у відрядженні, і дали перше завдання — підготувати корпоратив. Я розробила сценарій і готова його обґрунтувати.

Далі Поліна видала все, що думає про старий дідівський спосіб проводити час в застіллях, коли є набагато більш цікаві і корисні в плані згуртування колективу заняття. Щоб відстояти свою точку зору, в хід йшли всі засоби: красномовство і жести, і навіть пантоміма.

Директор слухав, зручно влаштувавшись у кріслі, з поблажливою посмішкою на обличчі, але не перебивав. І це вселяло оптимізм і надихало потроїти зусилля. Але коли Поліна, нарешті, закінчила, він видав:

— Ми з Лідією Львівною щойно обговорювали, чи потрібна нам така штатна одиниця, як менеджер із персоналу.

— І який результат?

— Вирішили, що не потрібна. Підписано указ про ліквідацію.

Поліну вмить охопив дикий праведний гнів. І чого, питається, розпиналася?

— Якщо питання вже вирішене, що ж ви витрачали свій дорогоцінний час на мене? — уїдливо запитала вона і втупилася полум’яним поглядом, сподіваючись, що пропалить дірку на білосніжному светрі начальника.

Дірки, на жаль, не вийшло. Навіть посмішку з обличчя стерти не вдалося, але заговорив бос миролюбно:

— Зачекайте обурюватися, у мене до вас є пропозиція. Або, якщо хочете, угода.

Гнів трохи вщух, заглушений цікавістю.

— Штатна одиниця «менеджер із персоналу» ліквідована, зате от-от стане вакантною інша посада — мого заступника. І я зараз активно підбираю кандидатуру. Вас така посада цікавить?

Ще б не цікавила. Та тільки хто ж запропонує посаду заступника директора студентці, нехай і випускного курсу? Цілком очевидно, десь криється підступ.

— Я так зрозуміла, є якісь додаткові умови?

— Є.

— Які?

— Як ви ставитеся до службових романів?

Он воно що. Ото ж бо він Поліну так пильно роздивлявся. Тепер усе зрозуміло. Посада в обмін на ліжко? Ні-ко-ли! Може, у них, в Норвегії, так прийнято. Але Поліна була категорично проти такого принизливого бартеру.

— Погано ставлюся. Ви мені зовсім не подобаєтеся, — обливши холодним поглядом, повідомила вона.

— Зовсім-зовсім? — все та ж посмішка на обличчі.

— Зовсім. Терпіти не можу блондинів.

Це була щира брехня. Поліна відчувала абсолютну байдужість до кольору волосся хлопців. Цінувала в чоловіках зовсім інше: доброту, розум, надійність. А от самовпевненості, якої в директора було надто багато, в цьому списку не було. Та й справа навіть не в цьому. До чого тут взагалі його якості? Обурливим є сам посил.

— Вважаю, що роботу і шури-мури потрібно чітко розмежовувати, — видала Поліна гнівно і почала збирати папери, щоб скоріше покинути кабінет.

— Мені подобаються ваші погляди. Вони збігаються з моїми.

Несподівано. Ось тут Поліна згадала слова секретарки Ганнусі про те, що часто-густо не розуміє директора. Поля теж перестала його розуміти.

— Зараз поясню, — відреагував він на її здивований погляд. — Якщо ви погодитеся на мою пропозицію, нам доведеться… як би краще висловитися?.. тісно контактувати. І мені б не хотілося, щоб ви захопилися.

Яка нахабність і самовпевненість. З чого б це Поліні захопитися? Вважає себе таким неперевершеним?

— Не дочекаєтесь!

— Дуже добре, — самовдоволено посміхнувся директор.

— Так що там за угода? — цікавість знову перемогла усі інші почуття.

— Ви вдаєте мою наречену протягом тижня. Так, щоб усі мої родичі повірили. І якщо вам це вдасться, то посада, про яку йде мова, ваша.

Поліна кілька разів розгублено кліпнула очима. Більш безглуздої пропозиції складно уявити.

— Але навіщо вам треба, щоб я зображала вашу наречену?

— Розумієте, на посаду заступника директора потрібна ініціативна і заповзятлива кандидатура. Хочу перевірити вашу креативність. Чи достатньо ви творча людина, щоб впоратися з такою роллю?