Розділ 3. Зайва штатна одиниця

Розділ 3. Зайва штатна одиниця

Фрея-бі-Вернандіна відклала телефон, але в крісло повертатися не стала. Продовжувала дивитися у вікно, аналізуючи розмову. Зазвичай вона з легкістю визначала, коли Еміль говорить правду, а коли намагається обдурити. Але цього разу склалося двояке відчуття. Онук явно збрехав щодо нареченої, але в той же час так жваво описав дівчину, що сумнівів у її існуванні не залишилося — образ одразу ж виник перед очима. Живий і реалістичний. У чому ж тоді підступ?

Будь на місці Еміля хтось інший, Фрея б не зазнала такого лукавства. Але онуку вона прощала все. Занадто любила свого славного хлопчиська. Однак це не означало, що вона збирається купитися на його вигадки. Вона виведе Еміля на чисту воду. Дехто повинен зрозуміти, що бабусю дурити не можна.

Вона знову взяла телефон і набрала номер Клариси.

— Він приїде? — спитала та схвильовано.

— Думаю, так, — відповіла Фрея. — Тільки, боюся, не один. Тому тактику потрібно змінити...

Щойно іноземець вийшов з приймальні, Поліна вирішила спробувати пробитися до директора. Може, бос вже давно звільнився, сидить, сумує, тарабанить пальцями по столу, і тільки й чекає, щоб хто-небудь зі співробітників потривожив його спокій. Вона постукала в двері, але відповіді не послідувало. Виходить, директора на місці немає. Поліні нічого не залишалося, як повернутися на вихідну позицію і продовжити чекати. Але не встигла опуститися в крісло, як двері сусіднього кабінету відчинилися і звідти висунулася голова Лідії Львівни, увінчана об'ємною зачіскою на кшталт ранньої Пугачової.

— Свиридова, ти знову до мене? — невдоволено фиркнула замдиректора і облила начальницьким поглядом.

З руками упертими в боки і виряченими очима, блискучими від обурення, вона зараз чудово відповідала своєму хвацькому прізвищу Лихобаба.

— Ні, я до директора, — проігнорувавши лютий вираз обличчя, спокійно відповіла Поля.

— Заходь, — кивнула в бік свого кабінету Лідія Львівна, — не вистачало ще, щоб ти Еміля Едуардовича своїми дрібницями відволікала.

Якби бос був на місці, Поліна не стала б витрачати час на четверту спробу достукатися до начальниці, що застрягла в двадцятому столітті, але раз потрібного об'єкту поки немає, чому б не потренуватися на його заступниці?

Поля пройшла в кабінет і розклала папери на столі, готуючись до бою.

— Ось, — тицьнула вона пальцем в цифри. — Я скоротила бюджет корпоративу на десять відсотків.

— Та хоч на одинадцять, Свиридова. Я не підпишу цю дурість.

— Чому дурість?

— Тому, — Лихобаба пройшлася по кабінету, мимохідь глянувши на своє відображення в склі дверцят шафки. Відпрацьованим рухом руки збила «пугачовську» зачіску, після чого зволила звернути увагу на папери. — Ось це, наприклад, що таке? — вона провела пальцем по одному з рядків. — Лазерні бої? Для чого?

— Як для чого? Це ж тімбілдинг, командний дух, згуртування колективу…

— Свиридова, викинь уже ці західні штучки. У нас солідна компанія, і корпоратив теж повинен бути солідним. Фуршет та запрошені зірки. Усе. Тобі зрозуміло? Жодних квестів, мотузкових парків, пейнтболу, картингу, або що ти там іще навидумуєш? У нас завжди так було.

Так значить справа не в кошторисі? Лихобаба просто не сприймає нічого нового. Ні, все-таки вона не дотягує до свого хвацького прізвища.

— Але щось же треба міняти. Впроваджувати нові підходи. Навіщо тоді взагалі в підрозділі потрібен менеджер із персоналу? — обурилася Поліна.

— А цього я не знаю, — єхидно хмикнула Лихобаба. — Мені цю штатну одиницю зверху спустили. Нав'язали, так би мовити. Хоча ми прекрасно обходилися і без неї, без цієї одиниці. Збираюся поговорити з Емілем Едуардовичем про її ліквідацію.

Ну от. Поліну вже і ліквідувати зібралися. А вона так раділа, що на час канікул підвернувся підробіток у чудовій компанії з привабливою перспективою отримати з часом постійну посаду. Зарплати в компанії «Креатив» були спокусливо креативними. Та й колектив Поліні сподобався, якщо не брати до уваги деяких окремих його членів з доісторичними поглядами на життя.

Поля вийшла з кабінету з відчуттям, що шанси закріпитися тануть на очах. Її остання надія — директор — ось-ось піддасться обробці з боку своєї заступниці. Але не в правилах Поліни було здаватися без бою. Ще невідомо, хто кого. У сенсі, чиї аргументи здадуться босові вагомішими.

— О, Полю, привіт, — секретарці Ганні, яка одночасно скрізь і ніде, незбагненним чином все ж вдалося матеріалізуватися в конкретному місці — за своїм робочим столом. — Ти гроші на Лихобабу здавати будеш? У сенсі, на прощальний подарунок Лихобабі.

— А з якого приводу прощання? — Поля прилаштувалася на стілець поруч.

Аня багатозначно посміхнулася і перейшла на шепіт:

— Через два тижні наш клон Пугачової виходить заміж, прикинь.

— Цікавенько.

— Угу, — захихотіла Ганнуся і, театрально закотивши очі, проспівала: — злагоди та любові молодим.

— А подарунок чому прощальний?

— Тому що одночасно вона ще й на пенсію йде. Нарешті.

Он воно як. Отже, за кілька тижнів Лихобабі доведеться розпрощатися з владою? Тепер зрозуміло, чому вона така шкідлива — передсмертна агонія.

 — Сподіваюся, Еміль Едуардович на місце, що звільниться, знайде когось краще цієї гримзи. Вона у мене вже в печінках сидить, — поскаржилася Ганнуся, провівши ребром долоні по горлу. Мабуть, у неї «печінки» розташовувалися в районі шиї.

Поліна співчутливо кивнула. Лихобаба встигла зайняти в організмі Полі точнісінько таке ж саме місце. І це всього за чотири дні. Що вже говорити про секретарку, у якої за плечима кілька років спілкування з начальницею.

— То як, будеш гроші здавати? — повернулася до початкового питання Ганна.

— А це що, за бажанням?

— Добровільно-примусово, як завжди, — усміхнулася Ганнуся. — Але для тебе виняток. Ти ж у нас тимчасово. Чи плануєш до нас на постійне місце?