54.1 Порятунок

Я приходжу до тями від холоду й болю.

Дощ. Перше, що я усвідомлюю, — це дощ, який б'є мені в обличчя крізь розбите вікно. Потім — біль: усе тіло гуде, у грудях пече там, де врізався ремінь, у роті присмак крові. Потім — тиша. Дивна, глуха тиша після гуркоту, у якій чути тільки шум зливи та власне серце.

Я жива.

Я встигла згрупуватися, встигла втиснутися в кут, обхопивши голову руками, — я знала, що буде, я до цього готувалася, поки Джанні не знав. Ремінь тримав. Боляче, все тіло розбите, але я ціла. Кістки цілі, руки-ноги слухаються.

Машина лежить у кюветі, перекинута набік, колеса ще крутяться в порожнечі. Крізь розбите скло я бачу мокру траву, чорне небо, косі струмені дощу в світлі вцілілої фари.

Я відстібаю ремінь — руки трусяться, пряжка не слухається, — і випадаю з розбитого вікна на холодну, мокру землю. Відповзаю вбік, подалі від машини, хапаючи ротом повітря.

Водій не рухається. Його викинуло на кермо ще при першому перевороті — я бачу нерухому темну постать за розбитим лобовим склом і розумію, що він уже нікуди не поїде.

А Джанні…

Джанні ворушиться.

Звісно, він ворушиться. Його завжди рятувало те, що звірі живучі. Він виповзає з машини з іншого боку — закривавлений, у роздертому пальті, кульгаючи, притискаючи руку до боку. З розсіченого чола тече кров, змішуючись з дощем. Але в другій руці в нього досі той пістолет. Він не випустив його навіть в аварії — вчепився, як вчепляється в останню соломинку потопельник.

І його очі знаходять мене крізь стіну дощу. Божевільні. Палаючі останньою, чорною ненавистю людини, яка втратила все й тепер хоче тільки одного — потягти за собою хоч когось.

— Ти… — хрипить він, підводячись, наводячи на мене ствол. Голос зривається, тоне в шумі зливи. — Ти зламала мені все. Усе життя. Спершу він. Тепер ти. Двоє. Ви двоє все в мене відібрали! — Він робить крок до мене, хитаючись. — Ну то хоч тебе я заберу з собою. Хоч це в мене ніхто не відніме.

Я стою навколішки в багнюці, беззбройна, мокра до кісток, у світлі перевернутої фари, і дивлюся в чорне око дула.

І я не боюся.

Це дивно — але я справді не боюся. Я вже стільки разів дивилася в це дуло, у ту чи іншу його версію, за ці два тижні, що страх кудись подівся, вигорів. Лишилася тільки холодна ясність. І одна вперта, спокійна думка: ні. Не так, не від його руки і не після всього.

— Ти помиляєшся, Джанні, — кажу я тихо, і власний голос звучить на диво рівно крізь дощ. — Ти нічого в мене не відбереш. Бо я більше нічия здобич. Ні твоя, ні батькова, ні навіть Лео. Я належу тільки собі. І це — єдине, чого ти в мене не забереш, хоч що зробиш.

Його палець напружується на гачку. І тоді крізь шум зливи проривається новий звук. Гальма. Верещать колеса на мокрому асфальті. Грюкають дверцята.

— ДЖАННІ!

Лео.

Він біжить до нас крізь дощ і темряву, з пістолетом у руці, і за ним — Софія, теж із пістолетом, накульгуючи, але не відстаючи. Вони наздогнали. Вони встигли.

Джанні розвертається на голос — на частку секунди, інстинктивно, — і ствол його на цю коротку мить відходить від мене, повертається до брата.

І цієї частки секунди досить.

Досить мені — щоб кинутися вбік, у мокру траву, геть із лінії вогню, як я й розрахувала, як чекала цієї миті.

І досить Лео — щоб побачити те, що змінює все. Що ствол Джанні більше не націлений на мене. Що я вільна, що я відкотилася, що між ним і братом більше немає живого щита.

Джанні розуміє це теж. Розуміє, що втратив останню перевагу, останню карту, останній щит. І робить те, що робить загнаний звір у самому кінці, — переводить ствол назад, на мене, поспіхом, відчайдушно, аби встигнути забрати хоч щось, хоч найдорожче, хоч наостанок…

Постріл гримить один раз, коротко й глухо, ковтнутий дощем.

Але стріляє не Джанні.

Лео більше не вагається. Не тоді, коли ствол брата вдруге за цю ніч повертається до мене. Тридцять років він беріг Джанні. Тридцять років тримав обіцянку, дану матері, — “бережи брата, не дай цій родині його зламати”. Він тримав її навіть на фабриці, коли міг вистрелити й не вистрелив. Тримав, коли Джанні хапав мене за горло. Тримав до останнього.

Але є ще одна обіцянка. Та, що він дав собі й мені тієї ночі, коли стрибнув за мною в крижану річку. “Я тебе знайду. Я тебе вбережу”. І цієї миті, під холодним дощем, обираючи між мертвою матір'ю і живою мною, між братом, який давно став чудовиськом, і жінкою, яку кохає, — Лео нарешті обирає.

Мене.