53.1 Погоня

Дощ періщить так, що двірники не встигають його розганяти. Дорога — чорна, блискуча, порожня стрічка, що летить назустріч у світлі фар. Машина мчить у ніч, підстрибуючи на вибоїнах, і з кожною милею маєток, фабрика, Лео лишаються все далі позаду.

Я сиджу на задньому сидінні, притиснута до дверцят, і роблю те, що вмію найкраще. Думаю холодно, швидко, без паніки.

Панікувати нема сенсу, панікою тут не зарадиш. А от головою — можливо.

Я розкладаю ситуацію на складові, як розкладала колись стовпчики батькових рахунків. За кермом — його останній чоловік, той, що втік із фабрики до машини. Він увесь зосереджений на мокрій нічній дорозі, обома руками вчепившись у кермо, і йому явно не до мене. Джанні — поруч зі мною, ззаду, з пістолетом. Але він на межі. Виснажений, поранений у тій сутичці на фабриці, п'яний від адреналіну, страху й відчаю. Його рука зі стволом тремтить і час від часу відхиляється — коли машину підкидає на вибоїні, коли він нервово озирається на дорогу позаду.

А позаду вже з'явилося світло.

Спершу далеке, ледь помітне крізь стіну дощу. Дві розмиті плями. Потім ближче. Ще ближче, фари, дві пари.

Лео, Софія. Вони не могли дати мені зникнути — і не дали. За нами погоня.

І десь глибоко під страхом, під болем та холодним розрахунком, у мені прокидається щось тепле й відчайдушне. Він їде за мною. Звісно, він їде за мною. Він же обіцяв: “Я тебе знайду”. Він знайшов мене одного разу, у покинутій сторожці, коли я ще ненавиділа його всім серцем. Знайде і тепер.

Моя робота — дожити до тієї миті, коли він мене наздожене. І, якщо вийде, зробити цю мить трохи легшою для нас обох.

Отже. Треба, щоб ця машина зупинилася. Або сама, або з моєю допомогою. І ще бажано так, щоб я при цьому лишилася жива.

Я починаю свою гру.

— Ти ж розумієш, що це кінець, Джанні, — кажу я тихо, рівно, тим самим голосом, яким мій батько говорив за столом переговорів, коли хотів, щоб співрозмовник почав робити дурниці. — Хоч як швидко ти їдеш. Позаду — Лео, і він не відстане ніколи. Попереду — нічого. У тебе не лишилося ні людей, ні грошей, ні дому, ні імені. Тільки одна машина, один водій і одна заручниця. Ти вже програв. Ти просто ще їдеш за інерцією, бо не знаєш, як зупинитися.

— Заткнися. — Ствол знову тицяється мені в скроню. — Ще одне слово…

— …і ти мене застрелиш, — спокійно закінчую я. — Ну ж бо. Стріляй. І втратиш єдине, що тримає Лео на відстані. Мертва я тобі не потрібна, Джанні. Ти сам це казав. Поки я жива — у тебе є важіль. А мертва — я просто труп на задньому сидінні, за який тобі помстяться так, що ти й уявити не можеш. Ти не вистрелиш. Так само, як не вистрелив у Лео там, на фабриці. Ти взагалі ніколи не стріляєш першим. Помічав?

Я повертаю голову й дивлюся на нього. Просто в очі. І б'ю — не кулаком, я не вмію кулаком. Я б'ю тим, чим умію.

— А знаєш, чому ти ніколи не стріляєш першим? — веду я тихо, майже лагідно. — Бо ти боягуз.