51.2 Джанні

Простір був величезним, гулким, смердів сирою цементною пилюкою, іржею та машиним мастилом. У центрі простору тьмяно блимали кілька промислових прожекторів, які хтось підключив до генератора, створюючи сюрреалістичну арену.

Нагорі, на бетонному майданчику другого поверху, до якого вели іржаві металеві сходи, чекав Джанні.

Він змінився до невпізнаваності. Зник той випещений, красивий франт у білосніжних костюмах. Переді мною стояв неголений, виснажений чоловік у брудному пальті зі збитим коміром. Його очі гарячково палали в промінні прожектора, а щока сіпалася від нервового тіку. Поруч із ним стояли четверо останніх бійців — обшарпані, похмурі чоловіки з автоматами.

А посередині майданчика, на колінах, зі зв'язаними за спиною руками стояла Софія.

Її губа була розбита, під оком темнів глибокий синець, сорочка порвана. Але коли наш погляд зустрівся, я побачила в її темних очах не страх. Там була все та ж дика, насмішкувата іскра. Вона навіть ледь помітно повела підборіддям, ніби казала в її звичному стилі: “Ви спізнилися на п'ять хвилин, бовдури”.

— Ну що, зібралася сімейка? — закричав Джанні згори. Його голос хрипів і зривався на фальцет, лунаючи під бетонним дахом відлунням. — Зворушливо! Двійко закоханих щурів прийшли рятувати свою руду подругу! — Він тицьнув стволом пістолета Софії в потилицю. — Відпускай дівчину, Лео! Хай іде сюди, сходами. Як тільки вона ступить на майданчик — я відпущу Софію.

— Спершу відпусти Софію на сходи, — гучно мовив Лео, зупиняючись у центрі цеху.

— Ні-ні-ні! — заверещав Джанні, безумно хитаючи головою. — Правила встановлюю я! Спершу — Марія. Крок за кроком. Руки так, щоб я бачив долоні!

Я подивилася на Лео. Тільки на одну соту секунди.

У цьому погляді ми сказано все. Вся наша тригодинна робота над картою, весь той невидимий зв'язок, який з'єднав нас у пеклі. Лео ледь помітно, майже невідчутно опустив повіки.

Пора.

Я зробила крок до іржавих сходів. Потім другий. Ноги в важких черевиках лунко стукали по металевих сходинках. Я йшла вгору з піднятими долонями, навмисно дрібно тремтячи, картинно дивлячись на Джанні очима наляканої вівці.

І він ковтав цю наживку з кожним моїм кроком. Він бачив рівно те, про що мріяв останні дні: покірну здобич, яка йде до нього на розправу. Його увага повністю звузилася до моєї постаті.

Я ступила на бетонний майданчик другого поверху, зупинившись за три кроки від нього.

Джанні випростав вільну руку, гарячково тягнучись до мого плеча — щоб схопити, притягти до себе й зробити живим щитом. Другою рукою він усе ще вдавлював ствол пістолета в потилицю Софії.

І в цю саму секунду пастка розкрилася.

Софія, чиї руки, як з'ясувалося, були зв'язані вузлом, який вона ослабила ще три години тому (бо люди Джанні поспішали й не мали часу на професійні морські вузли), різко випростала долоні. Вона не стала відскакувати. Вона з розмаху вліпила ліктем найближчому охоронцеві просто в пах, вихоплюючи з його кобури пістолет.

У той самий момент Лео внизу перестали грати пораненого...