50. Остання гра

— Ні, — повторив Лео вшосте за останню годину. Його голос лунав як удари важкого молота по ковадлу. — Про якийсь клятий обмін не може бути й мови! Я не віддам тебе йому за жодних умов і навіть на секунду. Ми піднімемо всіх людей, перевернемо кожну копальню, кожен покинутий підвал у радіусі ста миль, але знайдемо Софію самі!

Він ходив по кабінету з кутка в куток, шаленіючи від безсилля, знову й знову роздивляючись карту узбережжя. Його поранений бік явно давався взнаки, але лють засліплювала біль.

— Лео, зупинися й послухай мене, — сказала я, підводячись з-за столу. — Вмикай голову, а не гнів. У нас немає днів. І навіть годин немає. Джанні не дурний. Він знає цей регіон краще за будь-якого з твоїх нових капо. Він не триматиме Софію там, де його можна знайти за білінгом чи розпитати місцевих. Він призначить місце сам. Зручне для оборони, з чудовим оглядом, куди не підведеш армію так, щоб він не помітив за милю.

— Тим більше! — вигукнув він, повертаючись до мене. — Це пастка, Маріє! Ти що, не розумієш? Він тримає Софію не заради викупу. Він знає, що вона мені як сестра, що я не кину її. І він знає, що ти — єдине, заради чого я здатний припуститися помилки! Він хоче дістати нас обох!

— Саме так, — я підійшла до нього впритул і міцно схопила за вилоги піджака, змушуючи подивитися мені просто в очі. — Це пастка. Абсолютна, прозора пастка. Але це також єдине місце, де Джанні з'явиться особисто. Він не довірить це найманцям. Йому треба бачити твоє обличчя, Лео! Його головний козир — впевненість. Він переконаний, що знову керує грою, що він веде нас на мотузці, як баранів на бійню. Це його єдине джерело сили зараз — відчуття власної переваги.

Я трохи звузила очі й слабо посміхнулася — тією холодною, розрахованою посмішкою, якої навчилася у дитинстві над батьковими книгами.

— Тож давай дамо йому цю впевнену картинку. Дозволимо йому повірити, що ми зламалися, що ми налякані й граємо за його правилами. А самі прийдемо туди не як здобич, а як мисливці, які заздалегідь знають звіриний лаз.

Лео довго дивився на мене, і повільно вираз суворого жаху на його обличчі почав змінюватися глибоким, небезпечним розумінням.

Наступні три години ми провели над картами.

Це вже не нагадувало ті перші дні, коли він віддавав накази, а я пручалася зі впертості. І не ті ночі в схованках, коли ми вчилися не витягати зброю при кожному шурхоті. Тепер ми прагнули одного й того ж із філігранною точністю. Я називала психологічну деталь поведінки Джанні — він миттю доповнював її сектором обстрілу. Він пропонував варіант підходу — я вказувала на часову діру, на яку той обов'язково поширить свій контроль.

Ми працювали як один злагоджений механізм, де два різнокаліберні коліщата нарешті зчепилися зубами. Ми читали думки один одного без слів.

Джанні зателефонував о шостій вечора.

Виклик тривав рівно дев'ять секунд. Умови були саме такими, як я й передбачала до останньої деталі: стара цементна фабрика за містом. Напівзруйнований, десятиповерховий бетонний монстр серед пустиря, з єдиною під'їзною дорогою та відкритими прогонами. Опівночі, Марія потрапляє на другий поверх — Софія отримує право піти. Без супроводу і без машин підтримки.

“Приведеш своїх людей, братику, — хрипів Джанні в слухавку, і в його голосі виразно чулося божевілля людини, яка стоїть на краю прірви, — і я особисто випущу Софії кишки на твоїх очах. А потім застрелюся сам. Мені вже плювати на трон і гроші. Я просто хочу взяти свою плату за приниження”.

— Він говорить правду, — мовив Лео, опускаючи телефон. — Йому більше не потрібна перемога. Йому потрібен останній кривавий акцент.

— Тоді дамо йому цей акцент, — мовила я. — Але за власним сценарієм.

Опівночі наша самотня чорна машина зупинилася на в'їзді до покинутої фабрики.

Навколо була кромішня, глуха темрява, порушувана лише поривами холодного прибережного вітру, який завивав у порожніх віконницях бетонного корпусу. Будівля височіла перед нами як гігантський скелет.

Ми вийшли з машини. Я була в довгому темному пальті, бліда, зіграно перелякана, із згорбленими плечима. Лео йшов поруч — блідий по-справжньому, з рукою на простреленому боці, удаючи, що кожен крок дається йому з диким зусиллям.

Ми ступили всередину головного цеху.