У кімнаті панує тиша, але в моїй голові вирує справжнє пекло.
Губи досі пашать від жорсткого, нестримного поцілунку Данте, а тіло тремтить від виснаження та залишкових розрядів його магії. Щоб хоч яксядь приборкати лихоманкові думки й відволіктися від болючого усвідомлення зради Теодора, я сідаю за письмовий стіл.
Потрібно зайняти руки. Практика. Звичайна рутинна практика плетіння, про яку розповідав майстер ді Авензоре.
Я беру зі столу невелику мідну пластину, роблю глибокий видих і заплющую очі. Намацую всередині той самий глибокий магічний потік, який сьогодні нарешті почав дихати після розриву запечатувальних швів. Уважно, крок за кроком, я спрямовую силу до кінчиків пальців, очікуючи побачити звичне, м'яке золотаво-сріблясте сяйво світлої магії.
Але з моїх пучок зривається зовсім інше.
З пальців лине густа, важка, чорна як смола субстанція. Вона не сяє — вона буквально поглинає світло навколо себе, згортаючись на поверхні столу зловісними, оксамитовими плямами, від яких віє крижаним холодом і солодкуватим запахом тління.
Я відсахнулася, згубивши мідну пластину. Серце зупиняється, а потім вибухає божевільним, панічним ритмом.
Темна магія.
Усередині все холоне. Тьма під суворою, беззастережною забороною в усій Імперії. За найменший прояв темного дару спалюють на вогнищі або навічно зачиняють у казематах, перетворюючи на піддослідного хробака в таємних лабораторіях Інквізиції.
І найстрашніше — хто керує цією Академією? Командир Сьомого Легіону. Інквізитор, який кілька хвилин тому торкався моїх вуст і власними руками розривав шви на моїх каналах.
Що відбулося? Це наслідок його розпечатування? Чи, може, його власна, прихована сила так вступила в реакцію з моєю? Чи це той самий прадавній дар, який Теодор роками придушував і висмоктував із мене через свої «амулетики», боячись, що про це дізнаються?
Уява лихоманково малює жахливі картини: сирі, слизькі стіни підземель, залізні кайдани, що впиваються в м'ясо, крижані скальпелі магів-дослідників і спокійний, холодний погляд Данте, який безжально підношує смолоскип до мого багаття. Для нього я стану просто черговою єретичкою, істотою, яку треба знищити.
— Ні, ні, ні... — гарячково шепочу я, схоплюючись із місця.
Чорні плями на дерев'яній стільниці повільно пульсують, залишаючи обпалені, обвуглені сліди. Я хапаю край покривала, намагаючись тертям знищити ці докази мого прокляття, але темрява лише всотується глибше в дерево, загрожуючи пропекти його наскрізь. Паніка стискає горло, не даючи зробити навіть ковток повітря.
Раптом біля ніг лунає глухе, нутрове мурчання.
Люмос повільно підводиться зі свого місця. Його велична, вугільно-чорна туша граційно наближається до столу. Сріблясті іскри на його хутрі спалахують яскравіше. Пантера застрибує на стілець, нахиляє масивну голову до обвугленої деревини й робить глибокий вдих.
На моїх очах густа чорна субстанція втягується в його пащу, мов звичайний струмок диму. Люмос повільно облизується, ніби скуштував найвишуканіші ласощі, і задоволено мружиться, розглядаючи абсолютно чисту, неушкоджену поверхню столу.
Жодної плями. Жодного сліду кіптяви.
Люмос повертає до мене свою важку голову, торкається мокрою дучкою моєї тремтячої долоні й тихо, заспокійливо зітхає.
Думка про майбутнє заняття в майстра ді Авензоре пробиває холодним морозним вихром. Завтра. Вже скоро він знову змусить мене працювати з металом і кристалами. А якщо з моїх пальців замість золотих нитей знову вирветься ця проклята чорна смола? Майстер — досвідчений артефактор, він миттєво впізнає Тьму й викличе Інквізицію просто в майстерню.
А це означає лише одне: мені потрібно тікати.
Тікати якомога далі від цієї Академії, від Данте, від його небезпечних поцілунків і від підземель, якими мені загрожує кожен подих цієї нової сили.
Єдине місце, де я можу вижити, — Рійстан. Вільна магічна країна, де магію не ділять на «святу» та «єретичну», де Тьму досліджують нарівні зі Світлом і не спалюють людей за їхню природу.
Від цього усвідомлення всередині все стискається від гіркоти. Я тільки-но почала вірити, що знайшла дім, що зможу стати сильною й вільною тут, серед адептів. І ось знову змушена бігти, мов загнаний звір у темряві.
Немає часу на сльози. Зібравши залишки волі в кулак, я дістаю з шафи дорожній мішок.
Руки діють гарячково, але безшумно. Я складаю туди найнеобхідніше: кілька практичних суконь, сухий пайок, залишений із обіду, малий ніж, магічні накопичувачі, які вдалося зберегти, і всі монети, що залишилися в таємній кишені.
Кожен шерех за дверима змушує серце завмирати. Я виринаю з-за шафи й обережно заштовхую тугий мішок глибоко під ліжко, прикриваючи його звисаючим покривалом.
Втеча має відбутися завтра вночі. Одразу після того, як згасне вечірня варта.
Люмос тихо лягає біля ліжка, закриваючи собою схованку, і дивиться на мене своїми розумними, глибокими бурштиновими очима, ніби підтверджуючи: він піде зі мною до кінця.
Ранок зустрічає мене сліпучим сонячним променем, що пробивається крізь високе вікно блоку.
Ліліан та Астер вже на ногах — дівчата бадьоро поправляють манжети навчальних мантій і про щось галасливо шепочуться біля дзеркала.
— Ліене, ти вже прокинулася? — щебече Ліліан, помітивши, що я розплющила очі. — Ми після занять збираємося на міський ярмарок! Кажуть, купці з південних провінцій завезли дивовижні шовкові стрічки, прянощі та нові заготовки під амулети. Ходімо з нами, тобі треба відволіктися від лазарету та цієї нескінченної муштри!
Серце робить різкий стрибок, а потім прискорюється в божевільному ритмі.
Міський ярмарок. Натовп, шуми, сотні незнайомців, підводи з крамом, що безперервно виїжджають за браму Академії та міські ворота. Це ж ідеальний шанс! Загубитися серед строкатого натовпу набагато простіше, ніж таємно прокрадатися повз нічну варту з мішком за плечима.
#1784 в Любовні романи
#445 в Любовне фентезі
#517 в Фентезі
#70 в Темне фентезі
Відредаговано: 21.10.2026