13 Отрута Тео

Ніч огортає Академію важкою, залізобетонною тишею, але спокій мені тільки сниться.

У дрімоті, яка більше схожа на лихоманковий марець, стіни кімнати розчиняються. Я опиняюся посеред безкрайнього, засніженого лісу під блідим світлом розколотого місяця. Повітря просякнуте запахом озону, дикої загребущості й свіжої крові.

З гущавини туману повільно виходять два велетенські хижаки.

Перший — сніжно-білий вовк із точеною, граційною осадкою та золотавими очима. Це Теодор. Від його хутра віє знайомим парфумом маєтку Рімелів, але його вишкірена паща й притиснуті вуха дихають не любов'ю, а ображеною, злісною власнтістю. Він ричить, намагаючись перетнути межу й ступити до мене, наче я все ще належу йому за правом купівлі.

Але шлях йому перетинає другий звір.

Велетенський, вугільно-чорний вовк із широкими плечима та сталево-золотими очима, які палають темним, нищівним вогнем. Данте. Його тіло випромінює таку колосальну, домінуючу силу, що сніг під його важкими лапами миттєво тане. Він видає нутровий, низький гаркіт, від якого здригаються вікові сосни, і стає між мною й білим вовком.

Звірі сходяться в смертельній, оскаженілій ґрації. Вони не просто ричать — вони готові роздерти один одного на шматки за право володіти цим простором. За право володіти мною.

І в цей момент у моїй власній грудній клітці спалахує дикий, гарячий імпульс.

У відповідь на їхню агресію щось глибоко всередині мене — там, де, як мені казали, була лише «порожнеча» — прокидається й солодко, небезпечно відгукується. Мій власний пульс прискорюється, кров закипає, і я відчуваю, як у моїй істоті піднімається первісний, темний відгук. Ніби в мені самій, прихована під шарами магії та сприйняття, дрімає своя власна, дика вовчість.

Спалах. Тріск ламаних іклів.

Я розплющую очі й різко сідаю на ліжку, важко й жадібно ковтаючи повітря.

Ніч минула, через високе вікно сціджується бліде передсвітанкове світло. Моє обличчя вологе — Люмос стоїть лапами на моїх колінах і турботливо й шершаво облизує мої щоки та лоб, намагаючись витягнути мене з павутини сну.

Я застигаю, дивлячись на свого супутника.

Він знову виріс. Тепер це не просто великий кіт — за ніч Люмос перетворився на масивного, граційного пантероподібного звіра вагою з доброго хорта. Його вугільне хутро відсвічує сріблом, а великі бурштинові очі дивляться на мене з глибоким усвідомленням.

Але ціна цього перетворення й нічного видіння виявляється надто високою.

Я роблю спробу піднятися й відчуваю, як ноги зрадницьки тремтять. Всередині мене немає жодної краплі сил — я почуваюся повністю виснаженою, наче цей сон і магічне зростання Люмоса висмоктали з мене увесь резерв до останньої краплі.

— Люмосе... що ж із нами відбувається?.. — здушено шепочу я, випростовуючи тремтячу руку й занурюючи пальці в його густе, гаряче хутро.

Кіт лише тихо, нутрово муркоче, підставляючи голову під мої пальці, поки за дверима кімнати починає прокидатися Академія.

Ноги зрадницьки гудуть, а перед очима все ще блукають пластівці втоми. Люмос, який за ніч розрісся до розмірів солідного степового рися, обережно ступає слідом, лисніючи чорним хутром.

— Ого, ти виглядаєш так, ніби тебе всю ніч катували в підземеллях Інквізиції, — зауважує Ліліан, чепурячись біля дзеркала.

— Або ніби твій дивний кіт висмоктав із тебе всі соки, — додає Астер, спантеличено оглядаючи масивного звіра, який тепер ледь вміщається на килимку. — На, візьми мої рум'яна й притиш цю блідість. Тобі не личить вигляд мерця.

— Дякую, але ні, — хрипко відмовляюся я, відсуваючи пропоновану баночку з притиркою. — Я просто не виспалася.

На сніданку в колосальній трапезній Академії дівчата поводяться зі мною підкреслено ввічливо, викликаючи здивовані погляди інших адептів. Але їжа не лізе в горло. Втома від сну та перетворення Люмоса давить на плечі важким вантажем.

Коли ми виходимо на залиту сонцем галерею, що веде до бібліотеки, дівчата трохи випереджають мене. Я роблю крок під біломармурові арки — і замираю.

З тіні колони виходить чоловік у дорогому, розшитому золотом жупані роду Рімел.

Теодор.

Серце робить болючий перекид, але не від страху чи кохання, а від раптового, льодяного дискомфорту. Він ступає до мене з м'якою, благальною посмішкою, простягаючи руки, ніби розмовляє з вередливою дитиною.

— Ліене... Маленька моя, ну навіщо ти влаштувала цю виставу? — його голос звучить ніжно, але в очах блукає звична зверхність пана. — Нащо ці втечі, ці випробування? Ти ж виснажена, подивися на себе! Якщо ти так сильно прагнеш навчатися — я орендую для тебе найкращу віллу біля Академії. Ти матимеш усе: екіпажі, сукні, будь-яких вчителів. Просто повертайся до мене, благаю. Я ж кохаю тебе.

Я стою непорушно й дивлюся на нього.

Ще кілька тижнів тому я справді вважала, що кохаю його. Я була щиро вдячна за те, що він витягнув мене з брудного, холодного притулку, балував шовками й солодкими обіцянками. Я обожнювала його до того самого дня, поки не дізналася про його підлу зраду й план зачинити мене в підвалі.

А зараз... я дивлюся на його гарне обличчя й розумію: мої почуття до нього не просто померли. Вони розтанули, мов ранковий туман. Переді мною стоїть чужий, розбещений чоловік, який бачить у мені лише гарну іграшку.

— Ні, Теодор, — тихо й упевнено кажу я, роблячи крок назад. — Я нікуди з тобою не піду. І твоєю іграшкою більше не буду.

— Ні, Теодор, — тихо й упевнено кажу я, роблячи крок назад. — Я нікуди з тобою не піду. І твоєю іграшкою більше не буду.

Його обличчя миттєво викривляється від раптової образи й люті.

— Не бундючся! Ти належиш мені! — проціджує він, роблячи крок уперед і намагаючись схопити мене за руку.

Я намагаюся висмикнути зап'ястя, але виснажене після нічного сну тіло зраджує мене. Теодор діє занадто швидко: він рвучко притягує мене до себе, позбавляючи можливості відступити, і з силою впивається в мої губи.