12 Дівочі плітки

Шок від перетворення Люмоса не встигає повністю вкластися в моїй голові, як дверний засув гучно брязкає. Важкі дубові двері розчиняються, і до кімнати вальяжно входять мої співмешканки.

Білявка Ліліан та її темноволоса подруга крокують із таким виглядом, ніби цей простір належить їм за правом народження, а я — прикра помилка ректорату. Однак, помітивши мене на ліжку, Ліліан раптом зупиняється. В її зверхньому погляді спалахує зла, прорахована тиранія.

— Дивіться, дівчата, наша «втікачка» повернулася, — отруйно протягує вона, закриваючи за собою двері. — Ну що, безрідна? Командир сильно тебе віддрапав за твою дурість? Здається, твої дешеві штучки на ді Борджарі не діють.

Брюнетка хмикає, склавши руки на грудях, і підходить ближче:

— Ти думала, якщо вкрала гроші в Рімелів і проскочила іспит, то тут тобі всі під ноги впадуть? В Академії таким, як ти, вказують на їхнє справжнє місце першого ж дня. Твої речі, до речі, заважають.

Вона презирливо штовхає носком своєї дорогої шкіряної туфлі мій стос підручників, збиваючи їх із тумби прямо на вогку кам’яну підлогу.

Усередині мене спалахує суха, гаряча лють. Я вже готова підхопитися й висловити їм усе, що думаю про чистокровних вовчих задерикувачок, як раптом простір кімнати стискається.

Повітря стає важким, крижаним і насиченим озоном.

Люмос, який досі спокійно лежав біля моїх колін, повільно підводиться.Його вугільно-чорне хутро стає дибом, а вздовж хребта спалахують і гаснуть тонюсінькі, сріблясті нитки електричних розрядів. Він ступає на краєчок ліжка, опускає голову й видає нутровий, глухий звук.

Це не звичайне котяче шипіння. Це повноцінне, низьке, хиже гарчання, від якого кам'яні плити під ногами починають дрібно вібрувати. У цьому звуці чується дика сила прадавнього підземного звіра, перед яким навіть гірські вовки здаються лише цуценятами.

Дівчата миттєво замирають.

Зіниці Ліліан розширюються від переляку, а в очах брюнетки спалахує чистий, тваринний жах. Суто вовчий інстинкт підкорення перед вищим хижаком спрацьовує раніше, ніж їхній гонор: обидві несвідомо роблять крок назад, притискаючись спинами до протилежної стіни.

— Що... що це за тварюка?! — затинаючись, витискає з себе Ліліан, а її вовчий слух, здається, ловлює в гарчанні Люмоса щось значно небезпечніше, ніж просто гарчання домашнього улюбленця.

— Назад, — голосно й карбуючи кожне слово, вимовляю я, опускаючи долоню на гарячий карколомний загривок кота. — Якщо хтось із вас ще раз торкнеться моїх речей або наважиться відкрити рота в мій бік — я дозволю йому показати, на що він здатний.

Люмос виказує ще один коротий, загрозливий рик, демонструючи довгі, сніжно-білі ікла, які геть не схожі на котячі. Вовнички збідніли так, ніби перед ними постав сам Командир Легіону.

Тієї ж миті в двері знову стукають. Цього разу — коротко й чітко, суто по-військовому.

Засув клацає, і на порозі з'являється юний посильний у строгій сірій формі Інквізиції. У руках він тримає колосальну, обтягнуту чорним оксамитом і скріплену срібними накладками скриню з гербом роду ді Борджарі.

— Адептка Ліене? — сухо запитує хлопець, оглядаючи кімнату.

— Я, — випростовую спину я, намагаючись зберегти спокій.

— Особисте розпорядження Командира сьомого легіону, керівника Академії Данте ді Борджарі, — голосно відкарбовує посильний, заходячи всередину й викладаючи важку коробку прямо на моє ліжко. — Командир передає вам свої вибачення за виниклі побутові незручності під час допиту та надає персональний комплект канцелярського приладдя, артефакторних інструментів, а також новий навчальний гардероб вищого ґатунку. Наказано перевірити й розписатися про отримання.

Посильний вклоняється й залишає кімнату, зачиняючи за собою двері.

У кімнаті западає мертва, дзвінка тиша.

Я повільно відкидаю кришку оксамитової коробки. Всередині на м'якому шовку лежать найдорожчі атрамантові пера з посрібленими перами, сувої тонкого пергаменту, набір срібних різців для артефакторики, просочених захисними рунами, та кілька комплектів суконь із цупкої, дорогої тканини глибокого темного відтінку, розшитих срібною ниткою по коміру.

Це були не просто речі. Це був прямий, демонстративний сигнал усім стінам Академії: ця дівчина перебуває під особистою протекцією й особливою увагою Командира Інквізиції.

Я піднімаю очі й зустрічаюся поглядом із сусідками.

Пиха й отруйна зверхність із облич Ліліан та її подруги випарувалися повністю. Вони дивляться то на розкішну скриню з імператорським гербом, то на хижого кота, який продовжує уважно стежити за кожним їхнім рухом, то на мене.

Чутки про «підлу злодійку, яку всі зневажають», розбиваються об факт прямого й дуже дорогого заступництва від найнебезпечнішого чоловіка в Імперії.

— Ліене... — першою видавлює з себе брюнетка, і в її голосі більше немає ані краплі зневаги — лише обережна, зашугана повага. — Ми... ми не знали, що ти під особистим заступництвом Вашої Високопреподобності...

— Підручники... я зараз підніму, — гарячково додає Ліліан, підскочивши до розкиданих книжок і власноруч обтираючи пил із мого підручника з артефакторики. Вона обережно складає стос назад на тумбу й дрібно киває. — Вибач. Ми... ми просто не так усе зрозуміли.

Я спокійно спостерігаю за їхньою метаморфозою. Світ вовків і магів простий: тут поважають лише силу й заступництво тих, хто стоїть вище.

— Усе гаразд, — холодно відповдаю я, закриваючи скриню ді Борджарі. — Головне, щоб надалі між нами не виникало жодних недорозумінь.

Люмос видає тихе, задоволене муркотіння й вмощується прямо на кришці подарованої скрині, розгортаючи свій пишний хвіст.

Я сідаю на край ліжка й прикладаю долоню до гарячого хутра кота.

— Мене звати Ліліан, з клану Маласпина, — першою видавлює з себе білявка, низько й вишукано нахиляючи голову. В її голосі більше немає ані краплі отрути, лише насторожена, світська ввічливість.