11 Зрив

— Який чудовий міф склав для вас Теодор! — голосно й з гірким сміхом вигукую я, ігноруючи небезпечний вогонь у його очах. Я роблю крок уперед, навмисно провокуючи його, бо моя лють на брехню Рімелів перевищує будь-який страх. — Пів року навчання? Приватні вчителі?! Ви справді вірите в ці байки?! Єдине, чого мене вчили в маєтку Рімелів — це правильно подавати вино, мовчки чекати господаря й не плутатися під ногами чистокровних вовків! 

— Замовкни, Ліене, — пронизує тишу його низький, вібруючий гаркіт, але я вже не можу зупинитися.

— Ні, я не замовкну! Ваш дорогоцівний Теодор бреше вам у кожному слові! Він грає роль нещасного, закоханого дворянина, якого обкрала підла утриманка, а ви слухаєте його, як слухняний хлопчик! Він «любив» мене?! Та для нього я була лише брудною купованою лялькою для розведення крові!

— Я сказав — замовкни! — гримає Данте.

Він ступає до мене впритул, і в цей короткий спалах моєї розпачливої люті я раптом виразно бачу його. По-справжньому.

Він диявольськи, лякаюче красивий у своєму дикому, хижому гніві. Срібло на його формі, важкі вилиці, напружені м'язи шиї, вертикальні золоті зіниці й гаряче, озонове дихання, від якого пашить силою. Це краса небезпечного звіра, здатного розривати на шматки, і від цієї близькості по моєму тілу пробігає гострий, лихоманковий імпульс.

Світ навколо вибухає.

Данте робить різкий рух — і в наступну секунду я спиною врізаюся в масивне шкіряне крісло. З тріском ламається дерев'яна ніжка, меблі з гуркотом валяться набік, захоплюючи за собою край столу. Стоси сувоїв, рапорти й кришталеві прилади з дзвоном сипляться на паркет.

Я навіть не встигаю скрикнути. Його важке, гаряче тіло буквально впечатує мене в розкидані папери та зламане крісло на підлозі. Залізні пальці замкаються на моїй потилиці, позбавляючи найменшої можливості ухилитися, а його вуста накривають мої.

Це не ніжність і не залицяння. Це жорстокий, агресивний, підкорюючий поцілунок хижака, який вирішив силою придушити мій бунт. Його ікла дряпають мої губи, смак крові й магічного озону обпікає язик, а домінуюча вовча сила тисне на свідомість, вимагаючи покірності. Він цілує мене так, наче хоче випити всю мою викличу жагу до опору.

І замість того, щоб битися, кусатися чи вириватися... я безвільно замираю.

Мої пальці несвідомо впиваються в цупке сукно його чорного мундира. Дика, темна хвиля насолоди пронизує все моє тіло від цього жорсткого владного натиску. Я жадібно відповідаю на його поцілунок, провалюючись у цю небезпечну безодню, віддаючись відчуттю його повної, абсолютної домінації.

Його подих стає рваним, пальці в моєму волоссі стискаються міцніше, притягуючи мене ще ближче, і на мить здається, що весь кабінет палає від цієї первісної магії.

Різкий, гучний стукіт у двері розрізає тишу кабінету, мов постріл.

Дверний замок клацає від магічного імпульсу зсередини, і на порозі з'являється особистий секретар Командира із важкою папкою під пахвою:

— Ваша Високопреподобність, терміновий рапорт від...

Секретар затинається на півслові. Його обличчя витягується, а окуляри зсуваються на кінчик носа.

Перед ним відкривається картина цілковитого розгрому. Важке дубове крісло зламане навпіл, перекинутий каламар залив чорнилом стос сувоїв, дорогоцінні папери Інквізиції розкидані по всій підлозі, а в самому центрі цього хаосу на підлозі лежить Командир Сьомого Легіону, важко дихаючи й нависаючи над зарахованою адепткою зі розпатланим волоссям і розмазаною кров'ю на розкритих губах.

Данте повільно, неохоче відривається від моїх губ. Його золоті очі досі палають диким, неупокореним вогнем, а вилиці ходять ходуном від важкого дихання.

— Забирайся, — низько й загрозливо проричав Данте, навіть не повертаючи голови до секретаря.

Секретар миттєво зблід, сахнувся назад і з глухим тріском хряснув дверима, залишаючи нас у розгромленому кабінеті.

Данте повільно підводиться на ноги, розправляючи плечі й важко дихаючи. Його сталевий погляд на секунду затримується на моїх палаючих губах, але потім в очах спалахує холодний, звичний контроль. Хижий вовчий відблиск зникає, залишаючи лише крижану байдужість очільника Інквізиції.

Він рвучким рухом поправляє комір чорного мундира, обсмикує рукави й, навіть не глянувши на мене, холодно карбує:

— Геть звідси. У свою кімнату. І не дай Боже ти спробуєш зробити бодай крок за межі території Академії — я особисто посаджу тебе на ланцюг.

Я підхоплююся з підлоги, гарячково обсмикуючи спідницю й намагаючись приборкати лихоманкове тремтіння у всьому тілі. Губи печуть від його жорсткого поцілунку, а серце калатає так, ніби хоче вистрибнути з грудей. Не мовивши жодного слова, я круто розвертаюся й буквально вискакую з кабінету.

Я біжу коридорами вежі Академії, не відчуваючи під собою ніг, повністю шокована тим, що щойно сталося. Мої думки плутаються в суцільному хаосі: його звинувачення, брехня Теодора, лють Командира... і цей нищівний, підкорюючий поцілунок, від згадки про який по шкірі досі біжать гарячі мурашки.

Впавши у свою кімнату й зачинивши двері на засув, я нарешті видихаю. Сусідок, на щастя, ще немає.

Тільки зараз я усвідомлюю, що дорогою гарячково притискала до грудей потайну кишеню спідниці, захищаючи свого маленького магічного супутника. Руки дрижать, коли я судорожно занурюю пальці в тканину, щоб дістати Люмоса й заспокоїти його після цього божевілля.

— Люмосе, все добре, ми вдома... — шепочу я, обережно витягаючи створіння на світло.

І застигаю на місці, розкривши рота від подиву.

Замість крихітного, безпорадного сліпого кошеняти, яке ще вчора поміщалося в моїй долоні, у мене на руках сидить цілком сформований, кремезний і граційний кіт! Його густе, вугільно-чорне хутро лисніє м'яким сріблястим сяйвом, а великі, розумні очі спалахують глибоким бурштиновим світлом. Він важко переступає лапами, запускаючи міцні кігті в моє покривало, і видає низьке, оксамитове муркотіння, від якого кам'яними стінами кімнати пробігає легка магічна вібрація.