10 Справжні допит

— Дякую, Бруте. Я запам’ятаю твою пораду, — тихо мовила я, забрати важкі підручники.

Хлопець лише коротко кивнув і, не додавши більше жодного слова, розвернувся та кроком військового рушив у бік вежі бойовиків. Я дивилася йому услід, чудово розуміючи його мотиви. У світі вовків та жорсткої аристократії справжня щира дружба була надто дорогою розкішшю, майже міфом. Брут не шукав приятельки чи союзниці — він просто слідував власному суворому кодексу честі. Я допомогла йому уникнути ганьби в печері, а він поміг донести ношу, аби не залишатися боржником перед жінкою. Рахунки зведено, борги закрито. І це було цілком чесно.

Видохнувши, я піднялася важкими гвинтовими сходами до житлового блоку артефакторів і штовхнула масивні дубові двері кімнати під номером сорок два.

Надія на те, що після виснажливого дня я зможу просто впасти на ліжко й побути в тиші разом із Люмосом, розсіялася в першу ж секунду.

У кімнаті панував густий, важкий аромат дорогих парфумів із виразними нотами дикого мускусу — візитівкою чистокровних вовчих родів. На двох розкішних розправлених ліжках сиділи дві дівчини в елегантних мантіях факультету менталістики та загальної магії. Побачивши мене на порозі, вони миттєво припинили щебетання.

Обидві були високими, статурними, із типом краси, притаманним північним Зграям: гострі вилиці, хижі світлі очі та випещена, гордовита постава.

— О, дивіться, яка дворянка до нас завітала, — отруйно протягнула перша, висока білявка з вишуканою зачіскою, повільно розглядаючи моє просте хатнє вбрання та важкі підручники на руках. — Безрідна сирітка, яка вирішила, що тепер вона велика магічка.

— Я б сказала — рідкісне, безсоромне стерво, — додала друга, брюнетка із золотими браслетами на зап'ястках, зневажливо скрестивши руки на грудях. — Ти уявляєш, Ліліан, у місті тільки й розмов, що про її «втечу». Леді Елеонора Рімел особисто розіслала вісників усім шляхетним родинам!

Я застигла біля дверей, міцно притискаючи книжки до грудей. Всередині все стислося від льодяного передчуття.

— Бідний Теодор... — продовжила білявка, удавано зітхаючи й підводячись із ліжка. Вона зробила кілька повільних, хижих кроків до мене, і в її зіницях на мить спалахнув золотавий вовчий відблиск. — Він подарував тобі життя, витягнув із брудного притулку, одягав у шовки й готував увести в свою родину! А ти перед самим весіллям обібрала його до нитки, вкрала сімейні кошти, розбила йому серце й ганебно накивала п'ятами, як остання злодійка!

— Вони... вони кажуть, що я вкрала гроші? — здушено перепитала я, не вірячи власному слуху.

— А хіба ні?! — гидливо фикнула брюнетка. — Теодор у розпачі! Він же щиро кохав цю безрідну ляльку! Леді Елеонора каже, що ти місяцями виманювала в нього статки, а коли зрозуміла, що після ритуалу доведеться чесно віддати борги роду — просто обкрала маєток і втекла! І ще й викрутилася так, щоб пролізти в Академію!

Моя шокована мовчанка була сприйнята ними як визнання провини. Чутки у вовчих колах поширювалися зі швидкістю пожежі, і леді Елеонора філігранно перекрутила історію: замість втечі зневоленої утриманки вона створила міф про підлу злодійку, яка розбила серце її «шляхетному» синові.

— Запам'ятай, безрідна, — білявка підійшла впритул, і від неї дихнуло виразним загрожуючим магічним тиском, — тут тобі не маєток Рімелів, де тебе жаліли. Твоє ліжко біля дверей. І якщо з наших речей зникне бодай одна мідна монета — ми не будемо скаржитися викладачам. Ми розірвемо тебе прямо в цих стінах.

Вона вказівним пальцем штовхнула мене в плече, змушуючи зробити крок назад, і зневажливо відвернулася.

Я не стала сперечатися. Змагатися словесно з чистокровними вовчицями, які вже прийшли до власного висновку, було безглуздо. Поставивши важкий стос підручників на вузьку тумбу біля крайнього ліжка, я мовчки сіла на прохолодне покривало.

Під складеним шовком моєї спідниці Люмос ледь помітно сіпнувся. Маленьке створіння відчуло небезпеку та чужу агресію й тихо, загрозливо зашипіло на увесь свій крихітний магічний потенціал. Я швидко приклала долоню через тканину, заспокоюючи його.

«Нічого, Люмосе, — подумки мовила я, дивившись на холодний сірий камінь стіни. — Нехай вважають мене злодійкою й стервом. Головне — вони мене бояться й не чіпають. А з усім іншим ми розберемося на заняттях майстра ді Авензоре».

Не встигла я навіть розшнурувати черевики, щоб бодай на хвилину випростати втомлені ноги, як дубові двері кімнати з гуркотом вилетіли всередину, вдарившись об кам’яну стіну.

Мої сусідки-вовчиці від несподіванки аж підстрибнули на своїх ліжках, але обурливий вигук згаснув у їхніх горлах перш, ніж вони встигли видовити бодай звук.

На порозі стояв Данте ді Борджарі.

Його шинель була розстебнута, а від постаті віяло такою важкою, концентрованою люттю, що повітря в кімнаті миттєво згустилося й запекло в горлі. Мої співмешканки миттєво зблідли, зіщулившись і притиснувши вуха — метафорично, але їхній вовчий інстинкт підкорення перед вищим хижаком спрацював бездоганно.

— Вийшли. Обидві, — відкарбував Данте. Його голос звужав не просто суворо — у ньому бринчала небезпечна, металева струна.

Дівчат не треба було просити двічі. Вони буквально випорхнули в коридор, навіть не взувшись і винувато опустивши очі.

Данте зробив крок у кімнату й хряснув дверима за їхніми спинами. Його сталеві очі спалахували темним, золотавим вогнем. Зіниці розширилися, перетворюючись на вертикальні щілини, а на вилицях і підборідді з’явилася ледь помітна жорстка тінь — ознака часткової вовчої трансформації, яку він зазвичай контролював з філігранною точністю.

Він був не просто роздратований. Він був у сказі.

— Підводься, — низько проричав він, ступаючи до мене.

Я не встигла навіть піднятися з ліжка, як його сильна, гаряча долоня замкнулася на моєму зап’ясті. Grip був залізним, але не розчавлював кістки — скоріше, ді Борджарі контролював себе з останніх сил. Він шарпнув мене на себе й, не чекаючи заперечень, потягнув з кімнати.