9 Зарахування до Академії

Він грає. Спокійно, філігранно й безжодної поспішності, наче грає в шахи сам із собою, віддаючи мені право першого ходу.

Його погляд ковзає по моєму обличчю з абсолютно байдужою, відчуженою вихованістю керівника Академії, але всередині мене все палає від раптового усвідомлення. Він не посилав за Теодором. Не кликав леді Елеонору й не передавав мене варті. Зрозумівши, що пташка вислизнула через кухонний вихід, Данте ді Борджарі особисто кинувся за мною. Чоловік, який керує Легіоном і всією магічною системою Імперії, особисто прийшов на банальний вступний іспит просто для того, щоб зустріти мене на виході з печери.

Це відчуття його персональної, ледь прихованої уваги лякає навіть більше, ніж загроза кайданів.

— Подайте предмети для реєстрації, — суворо вигукує один із членів комісії, сивий аристократ у довгій пурпуровій мантії з емблемами Ради Академії.

Троє хлопців, що вибігли передо мною, гарячково викладають свої уламки каменів. Сивий маг побіжно киває, роблячи позначки в довгому сувої, і нарешті піднімає очі на мене.

Його погляд зупиняється на важкій книга у моїх руках, і обличчя викладача викривляється від подиву й обурення.

— Гримуар Першого Джерела?! — вигукує він, затинаючись від несподіванки. — Цей артефакт був запечатаний у лабіринті понад п'ятдесят років! Дівчино... хто ти така? У списках абітурієнтів немає твоєї карти! Де твоє направлення від роду чи магічної гіildії?!

У залі піднімається шепіт. Очі десятків екзаменаторів, вартівників і претендентів приковуються до мене. Безрідна дівчина в темній, збитій сукні, без документів, без статусу — і з найціннішим фоліантом Академії в руках.

— Я... я просто пройшла випробування, — змушую себе сказати голосно й випростовую спину. Мої пальці досі тремтять, стискаючи шкіряну обкладинку.

— Це неприпустимо! — сивий маг рішуче підводиться з-за столу. — Без документального підтвердження походження та первинної реєстрації ми не маємо права зарахувати абітурієнта до випробувального курсу! Вона взагалі може бути безрідною міською безмагічною втікачкою! Охороно, виведіть її до з'ясування...

— Вона лишається.

Низький, оксамитовий голос Данте розрізає обурені вигуки комісії, наче гостра сталь. Настає така тиша, що стає чути, як десь під стелею б'ється крилами заблукала пташка.

Сивий маг затинається на півслові й повертається до Командира:

— Ваша Високопреподобність... але правила Академії, затверджені Імператором...

— Правила Академії свідчать, що той, хто виніс Гримуар Першого Джерела, володіє потрібним відгуком резерву для навчання на бойово-магічному факультеті, — Данте робить один повільний крок уперед, спускаючись на сходинку нижче. Його сталевий погляд повільно тисне на членів Ради, змушуючи їх опускати очі. — Ви пропонуєте мені зневажити вибір самого Джерела?

Сперечатися з ді Борджарі не наважується ніхто. Сивий маг зковтує слину, блідне й повільно опускається назад у крісло, нервово киваючи.

— Зарахувати... під особисту відповідальність Командира, — тихо карбує він у сувої.

Мене пропускають далі до залу зарахованих, але мої ноги ледь тримають мене. Я притискаю фоліант до грудей, а всередині все обертається на порох і збирається знову в абсолютно новий, лякаючий пазл.

Магія.

Магія.

У мене справді є магія. Не просто якась крихта чи випадок, а справжнє, сильне Джерело, яке бачило золоті нитки й відгукнулося на фоліант. Усю свою свідому молодість, у притулку, а потім у маєтку Теодора мене привчали до думки, що я — порожня судина. Безрідна лялька без жодної краплі сили, яку взяли в дім Рімелів лише як куповану утриманку для розведення крові. Рід Рімелів знав це? Чи Теодор справді вважав мене нікчемністю, поки всередині мене дрімала ця сила?

Серце калатає, мов скажене. Я піднімаю очі й знову зустрічаю погляд ді Борджарі. Він виглядає задволеним. 

Моя магія — не про руйнівну силу, якою володіють вовки та імперські легіонери. Вона інша.  За пару секунд я не встигаю прооаналізувати все, що сталося, але думаю, що в Академії я опинилась не просто так… Щось вело мене. 

— Хвилинку, Ваша Високопреподобність, — обережно перебиває тишу один із членів комісії, худий чоловік у темних окулярах із множинними лінзами, оглядаючи мене крізь свої прилади. — Це не бойовий резерв. У дівчини рідкісний талант сприйняття та аналізу магічних структур. Їй не місце на факультеті загальної підготовки. Я, як декан факультету менталістики, особисто готовий взяти її під своє наставництво.

У залі знову наростає шепіт. Отримати особистого наставника з першого ж дня — це невиданий привілей для будь-якого адепта.

Данте повільно підводить голову. Його сталевий погляд наче зважує худого декана, а на вустах спалахує зверхня, темна посмішка.

— Дякую за турботу, професоре, — низьким, розважливим голосом мовить Командир, і всі присутні миттєво затамовують подих. — Але в цьому немає потреби. Я особисто стану її наставником.

Ці слова вдаряють по мені, мов грім. Особистий учень Командира сьомого легіону? Це означає бути під його цілодобовим, тотальним контролем. Він крок за кроком випитає про стару в доках, про Люмоса, про кожну краплю моєї крові й, зрештою, зробить із мене власну слухняну маріонетку. Я вирвалася з золотої клітки Теодора не для того, щоб добровільно зайти в сталеву пастку ді Борджарі.

Я змушую себе зробити крок уперед, міцно стискаючи Гримуар Першого Джерела.

— Ні, — мій голос звучить несподівано дзвінко й твердо для порожнього залу.

Навколо западає тиша, наче перед бурею. Члени комісії дивляться на мене як на божевільну, яка щойно засудила себе до страти. Данте повільно піднімає одну брову, його очі небезпечно звужуються.

— Ні? — ледь чутно розноситься луна його голосу.

— Дякую за таку честь, Ваша Високопреподобність, — я випростовую спину й дивлюся йому прямо в очі, не здригнувшись. — Але згідно зі статутом Академії, адепт, який особисто витягнув артефакт Першого Джерела, має право самостійно обрати факультет. Моя магія чує та бачить сутність предметів. Тому я хочу, щоб моїм наставником став майстер ді Авензоре, очільник факультету артефакторики.