8 Випробування

Усе виявилося зовсім не так, як у традиційних магічних закладах, де адептів примушують демонструвати формули чи резерви. Тут, у похмурому залі під заступництвом Інквізиції, не було жодних вимірювальних кристалів чи магічних сфер.

На довгих дубових столах просто посеред залу лежали десятки найрізноманітніших речей: іржаві ключі, зламані кинджали, тьмяні срібні монетники, сухі квіти, уламки морських мушель, старі сувої й навіть звичайне гончарне каміння.

— Завдання просте, — відкарбував екзаменатор, не зводячи суворого погляду з шеренги. — Підходьте по одному. Оберіть один предмет. Те, як і що саме ви оберете, визначить вашу придатність. Часу — хвилина.

Претенденти перед мною нервово ступали вперед, гарячково торкаючись то зброї, то блискучих амулетів. Хтось намагався влити туди силу, хтось просто шукав щось дорожче на вигляд.

Коли черга дійшла до мене, я зробила крок назад від несподіванки й затамувала подих.

Повітря над столами раптом згустилося. Я виразно побачила те, чого не бачив більше ніхто: тонюсінькі, мерехтливі нитки, що вилися в повітрі від кожного предмета. Одні нитки були важкими, темними, майже вугільними, від яких віяло холодом і сирістю. Інші — яскраво-золотими, пульсуючими м'яким, теплим світлом, наче промені передсвітанкового сонця.

Люмос у потайній кишені солодко потягнувся й ледь чутно муркнув, вловлюючи це сяйво.

Здивована й заворожена цим видивом, я геть забула про екзаменаторів. Моя рука сама собою випросталася вперед. Я не стала брати жоден із предметів на столі — я просто простягнула пальці й легенько торкнулася однієї з золотих ліній, яка тягнулася від старої, потрісканої мушлі прямо в глибину залу.

Тієї ж миті золото спалахнуло яскравим спалахом. Підлогами залу прокотився глухий, гуркітливий гул.

Кам'яна стіна позаду екзаменаторів із рипом розійшлася вбік, відкриваючи зяючий, вогкий прохід у суцільну темряву. Відтуди дихнуло холодом, підземною водою та сирим вапняком.

— Відгук зафіксовано. Група, проходимо на другий етап, — байдуже оголосив екзаменатор, ніби очікував саме цього.

Замість затишних аудиторій чи лекційних залів нас без зайвих пояснень заштовхали вглиб заплутаної системи природних печер. Важкі кам'яні двері за нашими спинами з гуркотом зачинилися, відрізаючи світло й шум залу.

— Другий етап, — луною відбився від вогких склепінь магічно посилений голос. — Випробування орієнтацією та чуттям. Знайдіть вихід із лабіринту. У вас є час до заходу сонця.

Навколо панувала суцільна темрява, порушувана лише переляканим шепотом претендентів і плюскотом крапель, що падали зі стелі. Усі кинулися наосліп блукати коридорами, штовхаючись і панікуючи.

Але для мене темрява не була суцільною. Золота лінія, якої я торкнулася в залі, не зникла. Вона тонюсінькою ниткою в'юнко вилася вперед по вогких кам'яних стінах печери, кличучи за собою вглиб лабіринту.

Важка кам’яна плита з глухим гуркотом опускається за нашими спинами, запечатуючи єдиний вихід назад. Повітря миттєво стає важким, вогким і холодним. Воно пахне пліснявою, мокрим вапняком та давнім, застояним пилом.

У суцільній, непроглядній темряві печери спалахує справжня паніка.

— Гей! Відчиніть! Ви не маєте права! — заходиться криком якийсь юнак, відчайдушно грюкаючи кулаками по монолітному каменю.

— Запаліть світло! У кого є сірники чи світляк?! — верещить дівчина праворуч від мене, чіпляючись за чийсь рукав.

Хтось у темряві гарячково шепоче слова заклинань, але замість яскравого магічного полум'я на кінчиках пальців спалахують лише тьмяні, зеленкуваті іскри, які миттєво згасають у вогкому повітрі. Печера не просто поглинає світло — вона наче глушить нестабільний, нетренований магічний резерв.

Я замираю на місці, міцно притискаючи лікоть до боку. У потайній кишені моєї спідниці Люмос поворушився. Крихітне тіло кошеняти випромінює м'яке, рівне тепло, а його пухнастий хвостик легенько лоскоче моє стегно. Воно не боїться. І це додає мені впевненості.

Я заплющую очі, роблю повільний вдих і знову розплющую їх.

Там, де всі бачать лише непроглядну пітьму, для мене світиться тонка, мов павутинка, золота лінія. Та сама, якої я торкнулася біля столу з артефактами. Вона пульсує тихо, м'яко, прорізаючи темряву й вигадливо згинаючись уздовж вогкої лівої стіни печери.

Це не просто світло — це живий орієнтир. І він веде вглиб.

— Тихо! Навіщо ви галасуєте?! — лунає поруч впевнений, але здригаючий голос хлопця в цупкому військовому камзолі. — Нам сказали знайти вихід до заходу сонця. Ті, хто залишаться біля дверей, просто провалять іспит! Треба триматися правій стіни й шукати протяг!

Натовп претендентів, мов сліпі кошенята, хапається за цю логічну пораду. Розштовхуючи один одного, вони кидаються праворуч, де зяє один із широких тунелів. Сутулі тіла, тупіт важких чобіт і перелякане дихання миттєво віддаляються, залишаючи мене вносній самоті біля входу.

Я повертаюся ліворуч. Золота нитка веде до вузького, непривабливого розколу в скелі, звідки віє гострим холодом і сирістю.

Зробивши перший крок у цей вузький лаз, я випростовую руки, торкаючись слизького каменю. Холодна вода капає зі стелі просто мені за комір, змушуючи здригнутися. Спідниця з цупкої тканини чіпляється за гострі виступи скелі, але я вперто йду вперед, слідуючи за м'яким сяйвом.

Чим далі я заглиблююся, тим тихішими стають крики інших претендентів. Незабаром вони повністю затихають, поступаючись місцем глухому лунанню моїх власних кроків і ритмічному крапанню води.

«Це не просто іспит на сприйняття, — думається мені, поки я обережно переступаю через глибоку тріщину в підлозі. — Це перевірка на те, чи здатен ти довіритися власному дару, а не чужим крикам».

Раптом золота нитка перед моїми очима сіпається й різко закручується спіраллю.

Я зупиняюся на краю широкого підземного гроту. Золоте сяйво висвітлює гладеньку, наче дзеркало, поверхню чорного підземного озера. Виходу далі немає — нитка пірнає прямо в крижану, непрозору воду.