7 Академія

Важкі, мірні кроки за дверима замирають. Я затамовую подих, застигши на краї ліжка й притискаючи Люмоса до грудей. Кілька довгих, натягнутих, як струна, секунд панує цілковита тиша. Здається, я відчуваю через товсте дерево дверей чужу, давлячу ауру — Данте стоїть там, завагавшись, ніби зважує щось у голові.

Але замок не клацає. Шарудіння кроків повільно віддаляється коридором, затихаючи в глибині східного крила.

Я полегшено видихаю, але серце продовжує калатати, наче сполохана пташка. Ілюзія безпеки розсіюється вмить.

Часу немає. Данте ді Борджарі — інквізитор і тонкий розрахунковий стратег. Якщо він не зачинив мене в підвалі й не допитує з тортурами прямо зараз, це означає лише одне: гонець від нього вже скаче в маєток Рімелів. Дорогою на пагорби Теодор або люди леді Елеонори будуть тут максимум за дві-три години.

Повернутися до Теодора — це не просто стати утриманкою чи рабинею. Це вирок. Після моєї втечі леді Елеонора згноїть мене в підземеллі або зламає волю закляттями, щоб я просто виносила їм чистокровних вовченят і не сміла навіть підняти очей.

— Ні за що, — тихо, але твердо шепочу я, дивившись на Люмоса.

Кошеня затишно хропе у мене на руках, згорнувшись золотавим клубочком. Його хутро знову тепле й сяюче. Моя кров повернула йому сили, але мені додала лише відчайдушної рішучості.

Якщо мене тримають у східному крилі для гостей, то варта чи слуги точно контролюють парадний вихід і сходи. Але будь-яка розкішна вілла на пагорбах функціонує завдяки слугам. А це означає — кухня, господарські приміщення, чорний хід для доставки продуктів і вивозу сміття. У притулку нас навчили до дрібниць розуміти устрій великих будинків.

Я швидко дію.

Скидаю важку, надто помітну блакитну сукню з суонського шовку. Вона гарна, але в ній я буду як мішень для будь-кого на вулиці. Натомість я знаходжу в шафі простішу, темнішу сукню для прогулянок або хатнього вбрання сестри Данте — із цупкої тканини, без пишних кринолінів і срібного гаптування.

Люмоса дбайливо ховаю у глибоку потайну кишеню під складками спідниці, зафіксувавши хусткою, щоб йому було зручно й затишно.

За дверима коридору чути кроки вартового, який періодично проходить повз. Через двері втекти неможливо.

Я підходжу до високого вікна. Східне крило виходить на внутрішній сад і господарське подвір'я. Під вікном — пишні кущі квітучого олеандру та кам'яна галерея першого поверху. Високо, але це не стіна замку.

Зачекавши, поки вартовий у коридорі відійде далі, я безшумно відчиняю стулку вікна. Повітря просякнуте ароматом хвої та гарячого сонця.

Використовуючи міцне карнизне виступання та густі в'юнкі троянди, що оплітають арку першого поверху, я обережно, збиваючи пальці й намагаючись не шуміти шовком, спускаюся додолу. Спідниця чіпляється за шипи, але я не звертаю уваги.

За хвилину мої ноги торкаються вологої землі парку.

Я притискаюся до кам'яної стіни вілли, вслухаючись у тишу. Попереду — запахи смаженого м'яса, свіжого хліба й гарячої сажі. Кухня.

Звідти чути стукіт посуду та голоси кухарів. Саме через кухонні двері зазвичай виходять слуги до огороду або приймають підводи з продуктами. Це мій єдиний шанс непомітно покинути маєток ді Борджарі до того, як біля воріт з'явиться карета Теодора.

Пробиратися через кухонні службові виходи довелося практично наосліп, ховаючись за масивними бочками з олією та стежами кухонного начиння. Одному з молодших кухарів, який виносив відходи до сміттєвих ям, я просто прослизнула за спиною, скориставшись тим, що він необачно залишив за собою двері нарозпаш.

Ще мить — і я вже бігла уздовж низької кам'яної огорожі, чіпляючись спідницею за кущі та збиваючи подих, поки за спиною не залишилися розкішні пагорби з кипарисами.

Вулиці портового міста зустріли мене різким шумом, брудом і задухою. Внизу, де розливався безликий натовп, було значно легше загубитися, ніж на тихих аристократичних алеях. Я занурилася у людський потік, міцно притискаючи до боку кишеню з Люмосом. Перелякане серце калатало десь у горлі: я не мала жодного уявлення, куди бігти, де шукати прихисток і за які кошти купувати бодай хліб.

Головне — рухатися, не зупинятися й не вирізнятися з-поміж інших.

Потік людей ставав дедалі щільнішим. Мене підхопила й закрутила галаслива юрба молодих людей — юнаків і дівчат у різноманітному одязі, від простих дорожніх плащів до строгих суконних камзолів. Усі вони збуджено перешіптувалися, штовхалися й цілеспрямовано сунули вперед. Я спробувала вивернути в бік завулку, але живий натовп просто затиснув мене з обох боків і потягнув крізь масивні чавунні ворота із зображенням розправлених крил та меча.

— Гей, не штовхайся! — невдоволено буркнув якийсь юнак поруч, але я лише щільніше загорнулася в плащ і прикусила язика.

Будь-яке слово чи спроба вирватися зараз привернули б зайву увагу. Я змусила себе мовчати й просто ступала нога в ногу з іншими.

Опинившись у просторому брукованому дворику, оточеному високими похмурими стінами із сірого граніту, натовп почав розсіюватися під суворі вигуки вартівників у темній формі.

— У шеренги! По п'ятнадцять чоловік! Не затримувати рух, живо!

Двоє кремезних чоловіків зі шкіряними планшетами швидко розбивали молодь на групи. Мене без церемоній штовхнули в один із рядів. Я затамувала подих, опустила очі додолу й замружилася, намагаючись злитися з каменем під ногами. Якщо я зараз почну ставити запитання або проситися назад за ворота, мене одразу затримають для з'ясування особи.

Важкі двостулкові двері з чорного дуба з гучним рипом відчинилися.

— Перша група — всередину! — відкарбував старший вартовий.

Наша шеренга слухняно рушила вперед. Ми увійшли до колосального, похмурого залу з високими склепіннями, де відлуння кожного кроку відбивалося від холодних стін. У повітрі витав виразний, сухий запах озону, старого паперу й приглушеної магії. На підвищенні в кінці залу за довгим столом сиділи суворі люди в темних мантіях із золотим гаптуванням.