6 Домашній арешт

Звісно, самі по собі магічні істоти в Імперії Суон заборонені не були — багатії нерідко тримали екзотичних улюбленців. Але от обставини, за яких Люмос опинився у мене, та стара з її фатальним закляттям... Це була смертельна петля.

А род ді Борджарі — це ж пряма гілка імператорської династії. Командир легіону інквізиторів, родинна кров із самого верху влади... Поруч із цим чоловіком Теодор Рімел зі своїми замашками південного аристократа виглядав лише дрібним провінційним паничем.

Свіжі запечені фрукти, хрусткий хліб і соковите м'ясо вабили неймовірно. Я не їла з самого вчорашнього ранку, тому змусила себе відкласти страх і почала їсти, намагаючись дотримуватися всіх правил етикету, вишколених у притулку. Данте спокійно спостерігав за мною, не кваплячи. У моїй голові вже визрівало обережне запитання про те, як магічні створіння сприймають чужу енергію, аж раптом...

З боку центральної галереї лунає дзвінкий, швидкий стукіт підборів і гучний дівочий сміх.

— Данте! Ти уявляєш, який це був скандал?! — дзвінкий, щебечучий голос вривається на терасу раніше, ніж його власниця. — Я просто мусила заїхати до свого похмурого братика, щоб розповісти все першою! Наречена в сльозах, леді Елеонора заледве не знепритомніла, а сам Теодор...

Дівчина в пишній святковій сукні з дорогим мереживом влітає на терасу, на ходу скидаючи капелюшок. Вона сміється, але раптом її погляд падає на мене.

Сміх миттєво затинається. Дівчина завмирає, здивовано кліпаючи очима. Вона переводить погляд із мого обличчя на блакитну шовкову сукню — річ із її власного гардероба, — а потім знову на мої очі.

Алегра ді Борджарі. Молодша сестра Данте.

І, на мій превеликий жах, ми вже були знайомі. Тільки за зовсім інших обставин: пів року тому, коли Теодор привозив мене на благодійний імперський бал, де Алегрі відрекомендували мене як «наречену Рімела без вовчої крові».

— Ти?.. — видихає Алегра, спочатку здивовано розглядаючи моє обличчя, а потім із гидливою цікавістю опускаючи погляд на блакитний шовк своєї сукні. — Ліене? Купована утриманка Теодора?

Вона робить крок назад, сплескуючи долонями й видаючи короткий, дзвінкий сміх, у якому немає й краплі теплоти.

— Данте, ти що, підібрав її на вулиці?! У маєтку Рімелів зараз справжній пекло! Теодор сьогодні зранку побрався зі своєю чистокровною нареченою з Північних зграй, а його дорогоцінна купована лялька втекла прямо перед ритуалом! Леді Елеонора в сказі — вона ж віддала за цю дівчину цілий статок, щоб виплекати свіжу кров для їхнього роду!

Алегра підходить ближче до столу, зневажливо мружачись і розглядаючи мене, наче брудне кошеня, яке випадково забігло на мармурову терасу.

— Вона ж просто безрідна річ, брат. Утриманка, яка вирішила, що має право втікати від свого господаря. Рімели вже підняли всю портову варту й шукають її по всьому місту, як втікачку-рабиню!

Кожне слово сестри Данте б'є під дих, вертаючи мене в холодну реальність. Усе моє удаване «дворянське виховання», високі манери та блакитний шовк розсипаються на порох перед імперською аристократкою. Я сиджу непорушно, міцно стиснувши виделку під столом, але змушую себе тримати спину випростаною і не опускати очей.

Погляд Данте повільно зміщується з розпашілої Алегри на мене.

У його золотаво-сталевих очах немає здивування. Лише важкий, загрозливий спокій, від якого на терасі стає важко дихати. Він повільно повертає в руках кришталевий келих, слухаючи щебет сестри, і нарешті промовляє низьким, оксамитовим голосом, від якого Алегра миттєво замовкає:

— Утриманка роду Рімел, значить...

Він відкладає келих і дивиться на мене з новим, небезпечним азартом — наче мисливець, який нарешті дізнався справжнє ім'я своєї здобичі.

— Дякую, Алегро. А тепер залиш нас. Нам із Ліене треба обговорити її нове становище.

— Я затримана, пане ді Борджарі? — мій голос звучит рівно, хоч усередині все стискається від холоду. Я змушую себе дивитися йому прямо в очі, не звертаючи уваги на зневажливий погляд Алегри. — Чи ви заарештували мене за наказом роду Рімел?

Данте повільно підводить погляд від келиха. На його вустах знову з'являється ледь помітна, розважлива посмішка, але в очах спалахує сталевий відблиск.

— Арештована? Ні, пташко, — м'яко, але беззаперечно відповідає він. — Ти не під арештом. Скажімо так... ти тимчасово затримана до з'ясування всіх обставин твоєї ранкової пригоди в доках.

Він відкидається на спинку крісла, оглядаючи моє випростане тіло та підняте підборіддя.

— Сім'я Рімел, звісно, дуже турбується про свою зниклу власність. І як законний представник імперської влади, я, авжеж, повинен буду повернути тебе господарям. Але спочатку я хочу точно знати, як саме безрідна дівчина опинилася біля тіла мертвої чаклунки і що за магічний сплеск стався в порту.

Алегра розчаровано фиркає, незадоволена тим, що брат не виставив мене геть прямо зараз, але сперечатися з командиром інквізиторів не наважується.

Данте піднімає руку й робить легкий жест вартовому, який мовчки стоїть біля виходу на терасу.

— Проведіть панянку до її кімнати. І подбайте, щоб вона не залишала східне крило без мого відома.

Я повільно підводжуся з-за столу, випроставши спину. Сукня з суонського шовку шелестить, поки я роблю глибокий вдих. Повернення до Рімелів — це вирок. Але зараз, коли двері моєї кімнати зачиняються, перша думка належить не Теодорові й не Данте.

Я кидаюся до ліжка й обережно розгортаю шовкову хустку, де лежить Люмос.

Люмос лежить на шовковій подушці, майже не дихаючи. Його золотаве хутро втратило тепле сяйво, а крихітне тіло стає дедалі холоднішим. Кожен його слабкий, переривчастий подих відгукується гострим болем у моєму серці.

Повернення до Рімелів, погрози Данте, зневага Алегри — усе це відходить на другий план. Якщо Люмос помре, я не пробачу собі цього.

«Магічних істот годують магією...» — слова покоївки знову й знову лунають у моїй голові.