5 Данте ді Борджарі

Шовковий корсет м’яко облягає талію, а важкий суонський шовк струмує до самої підлоги. Я застібаю дрібні срібні ґудзики на манжетах і повертаюся до крайки ванни, де залишила кошеня.

— Люмосе?

Золотавий клубочок більше не грається з піною і не муркоче. Малеча лежить на сухому рушнику, безсило витягнувши лапки. Його яскрава шерсть, яка ще вранці злегка сяяла в передсвітанковому тумані, зараз здається тьмяною, а дихання — поверхневим і прискореним.

Серце стискається від гострого уколу провини.

— Маріє, будь ласка, принеси трохи свіжого молока, — перелякано звертаюся я до покоївки, простягаючи руки до кошеняти. Воно лише слабко нявкає у відповідь і тулиться до моїх долоней. — І, можливо, вершків. Воно зовсім кволе, мабуть, зголодніло за ніч.

Покоївка зупиняється з розческою в руках, здивовано кліпаючи очима. Вона переводить погляд із мене на малеча, а потім її обличчя пом’якшується співчуттям.

— Панянко... молоко йому не допоможе, — тихо й обережно мовить дівчина. — Це ж не звичайне звірятко. Це магічна істота, дракончик чи зоряний фейрі — хтозна, якої він породи. А магічних істот годують магією господаря, а не молоком. Якщо у нього виснажене джерело, йому потрібен прямий енергетичний сплеск або магічний кристал. Від звичайної їжі йому тільки згіршить.

Слова Марії падуть на мене важким кам’яним плитом. Холодний розпач підкрадається до самого горла, перекриваючи дихання.

Магією?

Усередині мене порожньо. У закритому притулку, де я виросла, дівчат муштрували щодня: етикет, ведення домашнього господарства, манери для вихідців у світ, уміння подавати чай і тримати спину рівною. Сиріт із магічним даром одразу ж забирали в елітні імперські академії чи пансіони для обдарованих. У нашому притулку залишали тільки тих, у кому магії були лише крихти — недостатньо навіть для того, щоб запалити ґніт у свічці без сірника.

Я не вмію керувати резервом. Я навіть не знаю, як випустити ту мізерну краплю сили, яка, можливо, у мені є.

— А... де можна взяти ці кристали? — мій голос зрадницьки тремтить. Я обережно беру Люмоса на руки, відчуваючи, як його тіло втрачає тепло.

— У звичайних лавках їх не продають, панянко. Магічні накопичувачі в Імперії Суон під суворим обліком, — Марія хитає головою, закінчуючи підколовати моє волосся. — Хіба що в кабінеті пана... Але він уже чекає на вас до обіду. Вам краще не запізнюватися. Пан не любить чекати.

Я притискаю крихітне, згасаюче створіння до шиї, вловлюючи ледь помітні імпульси того самого закляття, яке стара передала мені перед смертю. Воно пульсує в моїй голові, наче глухий дзвін, нагадуючи: я відповідальна за це життя.

Якщо в цьому будинку є той, хто має магію, кристали або хоча б відповіді — це той самий небезпечний чоловік, який привіз мене сюди. 

Мій власний страх тверезить краще за холодну воду. Просити допомоги в чоловіка, який щойно витягнув мене з завулку й допитував із небезпечним азартом, — це все одно що добровільно засунути голову в пащу дракона. Я гадки не маю, хто він такий і які цілі переслідує. А пробратися в кабінет слідчого чи високопоставленого чиновника на його ж віллі — пряма дорога назад до кайданів.

Єдине, що мені залишається, — це грати за його правилами й бути обачною.

Я дбайливо загортаю кволого Люмоса в м'яку шовкову хустку й мовчки вкладаю його на подушку в найзатишнішому кутку великого ліжка. Золотавий клубочок лише слабко зітхає уві сні. У кімнаті йому точно нічого не загрожує.

 Золотавий клубочок тихо спить, нерухомий і холодний. Мені треба виграти час. За обідом, під виглядом світської бесіди та наївної цікавості, я повинна випитати в господаря вілли все про магічних істот. Як вони харчуються? Як віддати їм власну магію, навіть якщо її всередині крихти?

Головне — сформулювати питання так, щоб він не здогадався, що в мене під сукнею помирає те саме створіння з порту.

— Панянко, пан чекає в малій їдальні на терасі, — прохолодно нагадує Марія, розчісуючи останні пасма мого волосся.

Я перевіряю, чи щільно закриті фіранки, роблю глибокий вдих і розправляю важкі шовкові складки чужої сукні. Спина випрямляється сама собою — у притулку вишколювали тримати осанку за будь-яких обставин, навіть коли всередині все стискається від розпачу.

Вийшовши зі східного крила, я йду за покоївкою килимовими доріжками до затіненої мармурової тераси. Повітря тут пахне розігрітою сосновою хвоєю, дикими трояндами й солонкуватим морем.

За круглим столом, накритим білосніжною скатертиною та тонкою порцеляною, у легкому батистовому камзолі вже сидить господар вілли. Вранці, у променях яскравого південного сонця, він здається ще статнішим і небезпечнішим. Світло вихоплює його гострі вилиці та пронизливий, прозоро-сталевий погляд.

Побачивши мене, він повільно відкладає срібний ніж для фруктів. Його погляд ковзає по моєму вбранню й зупиняється на моїх очах.

— Блакитний тобі личить набагато більше, ніж річкова багнюка й кіптява, пташко, — м'яко мовить він, підводячись і жестом вказуючи на крісло навпроти. — Сідай. Нам час поснідати... і нарешті познайомитися.

Я обережно опускаюся в крісло, змушуючи себе випростати спину й скласти руки на колінах. 

Його погляд не просто стежить за моїми рухами — він відчувається на шкірі, наче легкий дотик. Я добре знаю цей відтінок уваги. Усяка жінка здатна відчути щирий, неозброєний інтерес чоловіка, але коли перед тобою чистокровний альфа, ця увага набуває зовсім іншої ваги. Ауру такого звіра не заховаєш під батистовим камзолом: вона тисне, обволікає теплом і силою, вимагаючи відповіді.

Усередині мимоволі спалахує болюча, гірка аналогія. Теодор... Я ж справді кохала його. Тео вмів створювати навколо мене казку: його увага була м'якою, огортаючою, сповненою красивих обіцянок і шовкових пелюсток. Він дарував відчуття, ніби я єдиний центр його всесвіту, а виявилося — лише гарна іграшка, яку зручно сховати в тінь, коли на порозі з'являється чистокровна вовчиця. Приземлення з цієї казки на холодну підлогу підвалу було занадто жорстоким, щоб я так легко довірилася знову.