4 Несподіваний рятівник

Світло від магічного спалаху ще жевріє в повітрі дрібними сріблястими іскрами, а голова крутиться так, ніби я падаю в прірву. Закляття старої досі відлунює в моїх скронях важким, пульсуючим гулом. Я схиляюся над її нерухомим тілом, важко дихаючи та притискаючи до грудей затихле золотаве кошеня.

Тупіт важких підкованих чобіт вихоплює мене з заціпеніння.

Із туману та тіней між складами мовчки, із відточеною смертельною грацією виринає загін воїнів. На них немає ліврей роду Рімел чи вишитих знаків південної варти. Їхні темні плащі з цупкої шкіри просочені дорогою зброєю та аурою такої сили, що повітря в порту стає густим і морозним.

— Перевірити периметр, — лунає низький, оксамитовий голос, від якого по шкірі пробігає морозець. — Знайдіть джерело сплеску.

Воїни миттєво розсипаються завулком. Один із них нахиляється над мертвою жінкою, мигцем оглядає її рану й коротко киває ватажку: — Стара мертва. Серце зупинилося. Сліди чорної ритуалістики чи східного закляття.

А тоді попереду виходить той, чий голос змусив зупинитися мій пульс.

Він повільно знімає капюшон, і в передсвітніх сутінках я затамовую подих. Бездоганні, майже виточені з мармуру риси обличчя, гострі вилиці й темне волосся, що спадає на плечі. Але найнебезпечнішими є його очі — пронизливі, глибокі, з небезпечним золотаво-сталевим відблиском. Це найкрасивіший чоловік, якого я коли-небудь бачила в житті, але від цієї краси віє первісною, неприборканою загрозою. Набагато сильнішою, ніж від усього роду Рімел разом узятого.

Його погляд повільно ковзає по брудній бруківці, по мертвій жінці й нарешті зупиняється на мені. На моїх збитих до крові долонях, порваному костюмі та золотавому клубочку, який я гарячково ховаю під плащ.

Він підходить ближче. Кожен його крок беззвучний, наче хода хижака. Чоловік зупиняється за два кроки від мене й трохи нахиляє голову, розглядаючи моє обличчя з дивною, надто пильною увагою.

— Ми з тобою раніше не зустрічалися, пташко? — повільно запитує він. У його голосі немає насмішки — лише глибока, виважена цікавість, від якої мені стає гаряче й холодно водночас.

— Ні... — мій голос дрижить, але я змушую себе дивитися йому прямо в очі. — Я вас не знаю.

Його погляд опускається на мої забруднені сажею та кров'ю руки, а потім на тремтячі плечі. Він відчуває мій страх, відчуває залишки сторонньої магії, що витає навколо мене, але не робить жодного агресивного руху.

— Ти в крові, — м'яко, але беззаперечно констатує він. Оболонка суворості на мить пом'якшується, залишаючи лише господаря, який звик віддавати накази. — І ледве тримаєшся на ногах.

Він розвертається до своїх людей і кидає коротку команду, навіть не чекаючи моєї відповіді:

— Забираємо її. Дівчина і це кошеня їдуть зі мною.

Він робить крок ближче, і від нього віє дивним теплом, що резко контрастує з вогким портовим туманом. Чоловік плавно опускається на одне коліно передо мною, опиняючись на рівні моїх очей. Його золотаво-сталевий погляд наче наскрізь просвічує темряву завулку.

— Ти надто крихка для цього брудного місця, пташко, — м'яко, майже пошепки промовляє він, оглядаючи моє розпатлане волосся та порваний костюм. — Що така дівчина робить у доках о такій годині?

Я міцніше притискаю кошеня до грудей, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. Видати свою втечу від роду Рімел — означає опинитися в кайданах. Зізнатися про стару та її магічний дар — віддати себе у руки невідомому небезпечному чоловікові.

— Навряд чи дворянський загін прибув у доки о передсвітанковому часі, щоб вислуховувати дівочі історії, — відказую я, опустивши очі й намагаючись надати голосу байдужого відтінку. — Я просто опинилася не в тому місці.

— Справді? — його вуста торкається ледь помітна, розважлива посмішка. Він простягає пальці й обережно, без жодної погрози, торкається мого підборіддя, змушуючи знову зустрітися поглядами. — І ця калюжа крові під тобою — теж прикра випадковість?

— Я не поранена, — звиваюсь я від його дотику, але він не випускает мого погляду. — А ви не схожі на міську варту, щоб допитувати мене.

Його погляд повільно ковзає нижче, зупиняючись на золотавому клубочку хутра, що затишно вмостився під моїм плащем. Кошеня ледь чутно муркоче, відчуваючи чужу, сильну ауру.

— А це створіння? — у його голосі з'являються легкі, випитувальні інтонації. Чоловік явно відчуває важкий, свіжий шлейф магії, який усе ще висить у повітрі над мертвою жінкою. — Звідки воно в тебе?

— А хіба в цьому місті за тварин теж треба звітувати? — я випрямляю спину, відводячи його увагу від старої. — Це моє кошеня. Підібрала на вулиці кілька днів тому.