Розділ 3. Теодор

— Я досі не розумію, навіщо ти мене сюди витягнув, — кажу я, коли ми з Максом підходимо до кав’ярні.

— Тому що якби я не витягнув тебе сьогодні, ти б знову просидів увесь вечір вдома перед своїм комп’ютером, — відповідає він, навіть не сповільнюючи кроку. — У тебе взагалі є життя поза роботою?

— Є.

— Яке?

— Ой, слухай, давай уже без цього. У мене немає часу, у мене купа роботи, і ти сам це знаєш.

Макс лише фиркає й відчиняє двері кав’ярні.

— Саме про це я й кажу.

Ми заходимо всередину, продовжуючи говорити про роботу. Останні кілька днів ми майже не вилазили з одного проєкту — черговий клієнт, чергові проблеми з безпекою, чергові години перед моніторами. Для більшості людей це, мабуть, звучить нудно до неможливості, але для мене це звичайна робота. Кібербезпека не залишає багато часу на щось інше, особливо коли ти звик працювати більше, ніж потрібно.

— Я тобі кажу, там проблема не в сервері, — Макс продовжує щось пояснювати, поки ми проходимо до вільного столика. — Якщо вони знову залишили той самий доступ, який ми просили закрити ще минулого місяця, я особисто…

Я майже не слухаю його останні слова. Не тому, що він говорить щось неважливе. Просто в якийсь момент помічаю дівчину за столиком навпроти.

Спочатку я навіть не звертаю на неї уваги. Звичайна дівчина в кав’ярні, скетчбук перед нею, чашка кави поруч. Я проходжу повз, і мій погляд ковзає далі, але через секунду чомусь зупиняється.

Я дивлюся на неї ще раз.

Темне хвилясте волосся, знайомий нахил голови, пальці, які тримають олівець…

Ні.

Не може бути.

Я завмираю лише на секунду, але цього вистачає, щоб усередині все стиснулося.

Кіра.

Я впізнав її раніше, ніж встиг переконати себе, що помиляюся. Стільки років я уявляв, як це буде, якщо колись знову її побачу. Думав, що впізнаю її одразу, що скажу щось, підійду, зроблю хоч щось.

А тепер вона сидить за кілька метрів від мене.

Я думав, що вже ніколи її не побачу. Напевно, навіть навчився з цим жити. Але тепер, коли вона знову переді мною, я розумію, що насправді ні.

Я відводжу погляд і сідаю за столик разом із Максом, намагаючись поводитися так, ніби нічого не сталося. Тільки це майже неможливо. Я весь час відчуваю її присутність навпроти й час від часу ловлю себе на тому, що знову дивлюся в її бік.

Вона теж дивиться на мене.

Спочатку я думаю, що мені здається, але ні. Вона справді раз у раз піднімає на мене очі, а потім знову опускає погляд у свій скетчбук.

Я помічаю, як олівець рухається по паперу.

Вона малює.

У грудях з’являється дивне відчуття, від якого стає важко дихати. Колись вона так само могла сидіти поруч і малювати мене, поки я робив вигляд, що не помічаю. Тільки тепер вона не пам’ятає нічого. Ні мене, ні того, що між нами було, ні того, ким я для неї колись був.

Я стискаю пальці під столом і змушую себе не дивитися в її бік. Не можна. Я не маю права втручатися в її життя. Я вже достатньо разів уявляв цей момент, але жодного разу не думав, що він буде таким болючим.

— Тео.

Я переводжу погляд на Макса.

— Що?

Він дивиться на мене, а потім киває в бік столика Кіри.

— Дивись, які гарненькі дівчата.

Я нічого не відповідаю, лише дивлюся на нього, сподіваючись, що він просто забуде про свою ідею.

Але Макс усміхається.

— Давай, може, познайомимося? Чого ми тут сидимо?