Розділ 2. Кіра

— Ти точно думаєш, що це спрацює? — питаю я, коли ми з Вікою заходимо в маленьку кав’ярню за академією.

— Звісно, — впевнено відповідає вона, навіть не озираючись на мене. — Ти просто занадто багато думаєш.

— А хіба це погано?

— У твоєму випадку — так.

Я фиркаю, але все одно йду за нею до нашого улюбленого столика біля вікна. Тут зазвичай не надто багато людей, тому можна спокійно посидіти, поговорити й навіть щось помалювати, не слухаючи чужих розмов навколо.

Ми сідаємо одна навпроти одної, і Віка одразу бере до рук меню.

— Капучино і тістечко?

— Так, те, що треба.

— Ось бачиш, як легко ми домовляємося, — задоволено усміхається вона.

— Ти просто знаєш, що я ніколи не відмовлюся від тістечка.

До нас підходить офіціант, ми робимо замовлення, а потім я дістаю скетчбук і кладу його перед собою. Тепер залишається тільки чекати.

І чомусь саме в цей момент я починаю сумніватися у всій цій ідеї.

— Віко, а що, якщо ніхто нормальний не зайде?

— У сенсі «нормальний»?

— Ну… не знаю. Якийсь чоловік років шістдесяти, наприклад.

— Намалюєш чоловіка років шістдесяти.

— А якщо він буде лисий?

— Намалюєш лисого.

— А якщо він буде страшний?

Віка відриває погляд від телефону й дивиться на мене з абсолютно серйозним обличчям.

— Кіро, ти художниця. Для тебе не існує страшних людей.

— Дуже філософськи.

— Я знаю.

Я усміхаюся й відкриваю чисту сторінку. Через кілька хвилин нам приносять каву й тістечко. Я роблю перший ковток капучино й дивлюся у вікно, намагаючись не думати про завдання.

У цей момент дзвіночок над дверима тихо дзенькає.

— О, — Віка одразу піднімає голову.

Я теж автоматично повертаюся до входу.

У кав’ярню заходять двоє хлопців.

Перший іде трохи попереду. Високий, темноволосий, у темній куртці. На вигляд він приблизно нашого віку, можливо, трохи старший. Обличчя спокійне, навіть дещо відсторонене. Він щось говорить своєму другові, який іде поруч, але я не чую слів через музику в залі.

Віка ледь помітно киває в їхній бік.

— Наш незнайомець, — тихо каже вона.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я знову дивлюся на хлопців. Мій погляд зупиняється на першому. Не знаю чому, але затримуюся на ньому трохи довше, ніж потрібно.

Він саме знімає куртку й на секунду повертає голову в наш бік. Наші погляди зустрічаються, і я завмираю лише на мить. У мене виникає дивне відчуття, ніби я вже десь бачила ці очі.

Але де?

Я беру до рук скетчбук, відкриваю чисту сторінку і, сама не знаю чому, починаю малювати. Він сидить за кілька столиків від нас. Я намагаюся зосередитися на деталях його обличчя, але найбільше привертають увагу очі — темні, шоколадного відтінку, глибокі й неймовірно виразні. Потім мій погляд ковзає нижче, до чіткої лінії губ.

Він красивий.

Дуже красивий.

Я сама не помічаю, як продовжую його розглядати, забуваючи про все навколо. Олівець легко рухається по паперу, виводячи перші лінії його обличчя.

Та раптом він піднімає погляд.

І знову дивиться прямо на мене.

Я швидко опускаю очі до скетчбука, роблячи вигляд, що повністю поглинута малюнком. Серце чомусь б’ється трохи швидше, і я намагаюся переконати себе, що це просто незручність через те, що мене спіймали за розгляданням незнайомої людини.