Розділ 1. Кіра

В аудиторії душно, пахне старим папером, крейдяним пилом та гіпсом. У шафах лежать покриті сірим пилом черепи, пожовклі скелети та моторошні гіпсові голови без шкіри.

І ви, мабуть, зараз думаєте, що я навчаюся в медичному, але ні — це художня академія.

Ох, як же важко, коли ти сидиш на нудній лекції з пластичної анатомії й слухаєш уже втретє про пропорції черепа. Здається, я вже можу із заплющеними очима намалювати цей череп з усіх можливих ракурсів.

— Кіро Мельник, ви мене чуєте? — голос викладача нарешті пробивається крізь мої думки.

— Так, так. Череп має… — я на секунду замовкаю, намагаючись згадати, про що саме він говорив останні кілька хвилин.

Викладач лише зітхає й поправляє окуляри.

— Я казав, що даю вам завдання, — викладач дивиться на мене поверх окулярів. — Цього разу я хочу, щоб ви намалювали портрет незнайомої людини. І саме ця робота стане основою вашого дипломного проєкту.

В аудиторії одразу стає тихіше.

— Я не хочу ставити вас у жорсткі рамки, тому даю достатньо часу на роботу. Експериментуйте з технікою, композицією, стилем. Спробуйте відкрити для себе щось нове, чого раніше не робили. Можливо, саме ця робота покаже вам напрям, у якому ви захочете розвиватися далі.

— Е-е-е, вибачте, — я ніяково усміхаюся, відчуваючи, як до щік приливає тепло. — Так, звісно. Я зрозуміла.

— Добре. Не поспішайте. Я хочу побачити не просто гарний портрет, а вашу власну інтерпретацію людини. На наступному занятті обговоримо ваші задумки й перші ескізи. А тепер поїхали далі…

І знову все по колу.

Я дивлюся на дошку, але слова викладача вже майже не доходять до мене. Чому я так втомилася від усього? Постійно думаю, що моє життя стоїть на паузі, ніби я щось роблю не так, щось важливе пропускаю, поки всі навколо кудись рухаються.

— Кіра.

Я не реагую.

— Кіро!

— М-м?

Переді мною з’являється Віка й махає рукою прямо перед моїм обличчям.

— Ти мене чуєш? — вона сміється. — Ти знову у своїх думках? Уже дзвоник був. Пішли додому.

Я моргаю, а потім дивлюся на годинник.

— Так, звісно, зараз зберу речі, — відповідаю я, швидко складаючи олівці в пенал.

— Ну як тобі завдання? Цього разу щось цікаве. А чому саме незнайома людина? — Віка надуває губи, ніби сама не може зрозуміти логіку нашого викладача.

— А яка різниця, кого малювати? — я знизую плечима. — Мені здається, портрет є портрет.

— Ну як? Мені здається, це прикольно. Я хочу намалювати якогось красунчика, — вона розтягує губи в такій зухвалій посмішці, що я вже приблизно уявляю, куди вона хилить. — А як ти думаєш, кого будеш малювати?

— О-о-о, ну в тебе нічого не змінюється, — сміюся я, закидаючи сумку на плече. — Чесно, я ще не думала.

— Я все придумала за тебе! — Віка раптом оживає, ніби щойно вигадала геніальний план. — Дивись, зараз ідемо з тобою в ту кав’ярню за універом, і ти малюєш першого незнайомця, який зайде після нас. Як тобі моя ідея?

Я на кілька секунд замислююся. Звучить трохи дивно, але водночас у цьому є щось цікаве. Можливо, так навіть буде простіше.

— Чесно кажучи, мені здається, непогано. Але…

— Ніяких «але», — Віка впевнено бере мене під руку й тягне до виходу. — Пішли вже.

Я тільки сміюся, дозволяючи їй вести мене за собою, навіть не підозрюючи, наскільки сильно це випадкове завдання змінить моє життя.