Варення не густішало.
Морена перевірила його втретє: капнула з ложки на холодне блюдце, зачекала, провела нігтем посередині багряної калюжки. Слід одразу зник. Вона роздратовано відставила блюдце до двох попередніх.
На підвіконні сидів кіт і мив задню лапу. За останню годину він не виявив жодного інтересу до господининих кулінарних труднощів, хоча двічі приходив вимагати їсти.
— Усе через яблука, — повідомила йому Морена. — Пізні. Водянисті. От раніше...
Кіт позіхнув.
Вона повернулася до печі.
Якби Морена захотіла, то за одну мить наповнила б льох найкращим варенням у всій долині. Воно зберігалося б століттями, ніколи не пліснявіло, мало б смак свіжих плодів і могло лікувати застуду. Але цього року вона вирішила зварити його власноруч.
Минулої осені Дарина, господиня пекарні, сказала, що на святковий стіл люди приносять те, у що вклали свою працю.
Морена тоді страшенно образилася.
Вона принесла дванадцять великих золотих груш. Справжніх золотих, а не якихось зачарованих плодів із тоненькою позолотою. Кожна коштувала більше, ніж Даринина пекарня з усім майном.
Груші поставили на окремий стіл. Діти ходили дивитися, дорослі дякували. Проте за вечерею говорили переважно про пироги, печеню та чийсь домашній сир.
Морена досі пам'ятала, як Дарина хвалила жінку, яка принесла яблучний пиріг.
Звичайнісінький пиріг! Із борошна, масла та яблук.
А золоті груші стояли збоку.
Їх потім повернули. Чемно, звичайно. У красивій скриньці, застеленій тканиною. Сказали, що такі коштовні речі не можна залишати в громадській коморі.
Цього Морена теж не забула.
Відтоді вона не їла яблучних пирогів.
А тепер стояла біля печі вже третю годину, намагаючись зварити варення, яке Дарина не змогла б не похвалити.
На столі лежав рецепт, переписаний із кулінарної книги, що належала колись купецькій родині з південних земель. Морена підкреслила два рядки, а на полях дописала: дурниці, перевірити.
Біля печі стояли сім вимитих банок. Восьма тріснула, коли Морена спробувала висушити її закляттям.
Вона сердито помішала варення.
— Нічого складного. Люди справляються. Навіть Дарина.
Кіт, якого звали Сажик, перестав умиватися й подивився на двері.
За хвилину постукали.
Морена витерла руки об рушник, обпеклася об ручку каструлі, вилаялася і відчинила.
На порозі стояв хлопчина років п'ятнадцяти, худий, із веснянками та великою полотняною торбою через плече.
— Добрий день, пані Морено.
Вона знала його. Син палітурника. Чи племінник. У тій родині всі мали однакові носи, через що вона постійно плутала дітей.
— Чого тобі?
— Я приніс рахунок за палітурку. Батько просив передати.
Хлопчина простягнув складений папірець.
Морена забрала його двома пальцями.
Палітурник ремонтував для неї стару книгу про хвороби плодових дерев. Працював довго, кілька разів просив відстрочку, а тепер ще й виставив такий рахунок, наче палітурив особисту бібліотеку короля.
— Батько вдома?
— Так, пані.
— Передай йому, що він нахаба.
Хлопчина кивнув, хоча, здається, не збирався нічого передавати.
Морена вже хотіла зачинити двері, коли помітила в його торбі пачку однакових конвертів. На кожному зеленим чорнилом було намальовано яблуневу гілку.
Вона затримала погляд.
— Що це?
— Запрошення.
— Куди?
— На осінню вечерю. Двадцять другого жовтня.
Морена відчула приємне хвилювання.
Отже, почали запрошувати.
Вона розправила плечі.
— Ти, певно, переплутав конверти. Покажи.
Хлопчина нерішуче притис торбу до боку.
— Мені сказали рознести за списком.
— То покажи список.
Він дістав складений аркуш, і Морена швидко пробігла очима колонки імен.
Дарина, звісно. Орест зі своєю дружиною. Старий Мартин, який щороку напивався ще до першої страви. Родина бондаря. Дві вдови з Верхньої вулиці.
Її імені не було.
Вона перевірила ще раз, повільніше.
— Хто складав?
— Пані Дарина з іншими.
— Ага.
Хлопчина переминався з ноги на ногу.
— Мені ще багато адрес, пані Морено.
— Іди.
Він поспішив униз стежкою, надто швидко для людини, яка просто виконала доручення.
Морена зачинила двері.
Постояла. Потім знову розгорнула рахунок палітурника, подивилася на суму й відклала його на комод.
Варення на плиті почало пригорати.
Вона кинулася до печі, зняла каструлю і розчинила вікно, щоб випустити дим. Сажик сплигнув із підвіконня, обнюхав її спідницю й попрямував до своєї миски.
— Її рук справа, — сказала Морена. — Звичайно ж.
Кіт почав їсти.
— Я їм золоті груші. Я їм допомагаю, коли в них неврожай. Хто минулої зими прибрав сніг із перевалу? Я! А вони навіть не можуть...
Вона урвала себе.
Варення справді пахло горілим.
Морена довго дивилася на каструлю, а тоді одним рухом руки відновила вміст. Тепер воно стало густим, запашним, з ідеально прозорими шматочками яблук у темному сиропі.
Вона спробувала ложечку.
Смак був чудовий.
Це чомусь остаточно зіпсувало їй настрій.
***
До Чорноброду Морена вирушила після обіду.
Вона взяла стару чорну сукню, теплу хустку, кошик і парасолю, хоча дощу не передбачалося. На подвір'ї довго шукала ключ, який сама ж зачарувала від крадіїв: він ховався щоразу, коли хтось торкався дверей із недобрими намірами.
Знайшовся ключ під великим каменем біля сходів.
Морена витягла його з мокрого листя, обтерла об спідницю і сердито притиснула до замка.
— Невдячна залізяка.
Ключ повернувся неохоче.
Стежка до містечка пролягала поміж яблуневими садами. Колись Морена висадила їх сама. Деякі дерева вже пережили кілька людських поколінь. Їхні стовбури були покручені, гілки низько нависали над дорогою, а плоди щороку з'являлися незалежно від погоди.