Кам’яні сходи, що вели до архівів, здавалися нескінченними. Вузькі, слизькі від вогкості, вони спадали спіраллю вниз, кудись у темряву, яка здавалася майже живою. Кожен крок луною відбивався від стін, і це відлуння ніби насміхалося з них, нагадуючи, що спуск у підземелля — не місце для звичайних учнівських суперечок.Герміона йшла першою. У руці вона міцно стискала чарівну паличку, освітлюючи шлях теплим золотавим світлом. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона, звісно, знала, що архіви Гоґвортсу — одне з найбільш закритих місць у замку. Туди не пускали просто так. І навіть тепер, попри те, що це було покаранням, вона не могла позбутися трепету: тут зберігалися сувої, стародавні книги, записи про минулі століття. Для неї — це була нагорода, а не карa.
Драко йшов позаду, і його настрій був протилежним.
— Неймовірно, — бурмотів він, ковзаючи поглядом по холодних стінах. — Покарання має бути покаранням. А нас змушують витирати пил із книжок. Грінджер, можеш радіти, для тебе це рай.
Герміона різко зупинилася й кинула на нього погляд через плече.
— Якщо для тебе будь-яка робота — катування, то я вже не дивуюся, що ти ніколи не встигаєш за програмою.
Світло її палички висвітлило частину його обличчя. Драко звузив очі й усміхнувся тим холодним, майже зухвалим усміхом, який завжди дратував Герміону.
— А для тебе, певно, катуванням було б бодай хвилину прожити без книжки в руках?
Вона не відповіла. Лише зціпила зуби й продовжила спуск. Усередині, однак, щось ворухнулося: не злість, а швидше невизнане бажання довести, що він помиляється.Сходи здавалися вужчими з кожним кроком. Темрява тиснула з боків, і навіть світло палички не могло розсіяти густу вогкість повітря. Герміона відчувала, як кам’яні стіни просочені історіями, які чекають, аби їх відкрили.Драко ж відчував зовсім інше. Для нього цей спуск нагадував в’язницю. З дитинства він звик до розкоші, до світлих залів Малфой-менору, до запаху поліруваних меблів і свіжого повітря садів. А тут — тіснота, запах цвілі й відчуття, що хтось невидимий спостерігає за ними з тіні.
— Тобі подобається це місце? — його голос раптом прозвучав глухо, ніби він намагався перебити тишу.
— Так, — коротко відповіла Герміона. — Тут зберігається те, що формує пам’ять Гоґвортсу. Це… безцінно.
Драко пирхнув.
— Безцінно? Це купа старих паперів, які давно мали б зотліти. Але, звісно, тільки ти могла б побачити в цьому щось «чарівне».
— І саме тому, — сказала вона, не обертаючись, — ти ніколи не зрозумієш, чому знання сильніші за будь-яке твоє золото.
Їхні кроки знову наповнили тишу. Десь унизу почувся глухий скрегіт — ніби хтось або щось пересувався у темряві. Герміона трохи сильніше стиснула паличку, відчуваючи, як холод пробирається під мантію.А Драко, хоч і зберігав байдужий вигляд, відчув, як по спині пробігла ледь помітна дрож.Спуск тривав довго. І чим глибше вони йшли, тим більше обидва розуміли: це місце приховує не лише книги й сувої. Воно приховує випробування, які їм доведеться пройти разом.
Нарешті сходи закінчилися. Перед ними постали масивні дубові двері, високі й темні, з кованими завісами, що виглядали так, ніби їх не відкривали роками. На деревині виднілися глибокі подряпини, а метал мав відтінок зеленуватої іржі. Важкі кільця-ручки були настільки холодними, що на дотик скидалися на лід.Герміона завмерла, вдивляючись у двері. Серце її билося швидше: попереду — архіви, справжня скарбниця знань. Вона відчувала, як руки трохи тремтять від хвилювання.
Драко ж зітхнув і відкинув голову назад, ніби вже втомився від самої ідеї цього місця.
— Прекрасно. Старі двері до старих паперів. Просто мрія для тих, хто не має життя поза підручниками, — протягнув він, закочуючи очі.
Герміона різко обернулася. Світло її палички вихопило його обличчя з темряви.
— Якщо тобі так нестерпно, чому ти не йдеш? — кинула вона з викликом.
Драко хмикнув, і на його вустах з’явилася крива посмішка.
— Тому що професорка Макґонеґел не дала мені вибору. А ще тому, що, якщо я піду, ти тут злякаєшся сама.
Герміона спалахнула.
— Я? Злякаюся? — її голос підвищився. — Я не боюся темряви, Малфою. І точно не потребую твоєї компанії.
Він зробив крок ближче, нахилившись до неї так, що їхні обличчя майже торкалися.
— О, я впевнений. Але не бійся зізнатися, що навіть тобі стане не по собі, коли ці двері за нами зачахнуть.
Її подих урвався на мить, але вона швидко відступила назад і підняла підборіддя.
— Краще допоможи відчинити, якщо вже мусиш тут стояти.
Вона потягнулася до кільця, але воно майже не піддавалося. Двері були такі важкі, що здалося, ніби сам замок чинить опір. Драко спершу лише спостерігав, як вона марно тягне ручку, і його посмішка ставала все ширшою.
— Що, Ґрейнджер, не вистачає сили твоїх знань? — уїдливо кинув він.
— Замовкни, — процідила Герміона й смикнула ще раз, але марно.
Нарешті Драко, з удаваним зітханням, підійшов і обхопив друге кільце.
— Дивися й вчися.
Він рвонув — двері глухо скреготнули, але й далі залишалися закритими. Його впевненість миттю зникла.
— Чорт, — пробурмотів він.
Герміона не втрималася від тихої усмішки.
— Здається, твоєї славної сили теж не вистачає.
Вони обоє вчепилися у кільця й потягнули водночас. У темряві відлуння їхніх зусиль віддавалося приглушеним стогоном. І лише тоді двері повільно, наче неохоче, почали відчинятися. З-за щілини вирвався подув холодного повітря, що пахнув пилом, старими чорнилами й чимось ще — майже невловимим відчуттям давнини.Коли двері нарешті прочинилися настільки, щоб можна було пройти, Герміона відчула, як у грудях розливається дивна суміш захоплення й тривоги. А Драко, втягнувши ніздрями важке повітря архіву, скривився так, ніби перед ним стояв казан із тухлим зіллям.
— Леді попереду, — саркастично мовив він, вказуючи рукою на прочинені двері.
— Дякую, — відрубала Герміона й ступила вперед, відчуваючи, як темрява ковтає її фігуру.