⚜️72.

Глава 72.

Послання святого Голіра

Еліан підійшов ближче. Ступив на постамент, де стояла статуя. Довелося підвестися навшпиньки, щоб дотягнутися до заглибини на плечі. Мить — і фібула сіла на своє місце. Клацнула тихо, майже лагідно, ніби камінь чекав саме цього золота.

Він ще на мить затримав руку, перевіряючи, чи добре фібула тримається, а тоді відступив. І вона засяяла на повну силу. Не так, як у будиночку барона, і не тьмяним відблиском у світлі динамо. А тепло, рівно, наче зсередини. Дві дуги на плечі святого Голіра стали схожі на зімкнуті береги.

— Ось і все, — тихо промовила Нірея.

Він подивився на неї, потім знову на статую.
Фібула була на своєму місці. Там, де їй належало бути. Залишалося загадкою, як вона колись опинилася в Елеонор Кемпбелл. Але зараз це вже було неважливо. Прикраса була вдома.

Вони стояли ще кілька хвилин мовчки, тримаючись за руки. Нірея час від часу підкручувала динамо, ненадовго відпускаючи руку Еліана, на догоду можливості бути разом. Світло люстр і світло фібули лягали на сувій у піднятій руці статуї.

Нірея схилила голову й почала читати вголос, по складах. Напис був старий, літери стерті по краях, але ще живі.

І саме тоді Еліанові пригадалися останні слова Реджинальда: будьте уважні до деталей.

Він підступив ближче, не відпускаючи її руки, і вдивився в сувій. Не в перший рядок, який Нірея вже вимовляла. У те, що стояло нижче, чим закінчувалася фраза.

— Зачекай, — тихо сказав він. — Ось тут. Після слова «пригадає».

Нірея зупинилася. Перечитала. Пальці на ручці динамо на мить застигли.

На сувої, була написана коротка фраза — послання святого Голіра:

«Хто хоче лишитися у світлі — нехай спершу пригадає, де світло знайшло його».

Нірея прочитала ще раз вголос повністю. Повільно. Потім підвела очі на Еліана. Для будь-кого в храмі це було б слово про душу й віру. Для них двох — уже трохи інше. Майже пряме.

— Файф-Несс… — прошепотів Еліан і на мить застиг, не відриваючи очей від напису.

— Вежа Морського Світла? — перепитала Нірея. — Там усе почалося.

Він подивився їй в очі.

— Там має початися знову.

Потім перевів погляд на статую святого Голіра й трохи схилив голову.

— Дякую.

Нірея зробила те саме. Коротко, майже пошепки. Фібула на плечі святого ще тримала тепле світло.

Тримаючись за руки, вони вийшли з храму. Надворі вже геть стемніло. Лише вогні Ард-Ліра за межами парку пробивалися між кронами, змішуючись із зорями так, що годі було розрізнити, де місто, а де небо.

— Тоді до завтра, — сказала трохи невпевнено Нірея.

Еліан лише стиснув її долоню міцніше. У голові за цю мить промайнуло ціле життя по цей бік: маєток, де його вже майже розклали по майбутньому; леді Маргарет, яка чекає відповіді; Емілі, якій він так і не сказав правди; Мері, що тільки приїхала; Крістофер із пензлем біля вікна; місіс Кейтлін, яка доглядала його пальто, наче синове. І читальний кабінет. І карти. І барон із ключем, якого вже немає в кишені. Зникнути завтра означало б залишити все це обірваним, як недописаний рядок.

Він охопив її руку двома долонями. Дивився в очі, не відводячи погляду.

— Через три дні.

На обличчі в нього лежав сум, але не вагання.

— Еліан мого світу не може зникнути так скоро. І хоч мене ніщо не тримає й родичів у мене немає… я мушу підготуватися. Попрощатися. Не пояснюючи всього. Але так, щоб після мене не лишилося порожнього місця за столом і незачинених справ.

Нірея мовчала. Потім вдумливо кивнула.

— Три дні, — повторила вона. — Вежа Морського Світла. Я буду там щовечора. Навіть якщо ти прийдеш лише на третій.

Еліан підніс її руку до губ. Поцілував. Без тих слів, яких іще не час було казати вголос.

У грудях уже стояло чітке, майже спокійне знання: він не просить у світу дозволу лишитися гостем. Він готується перейти. І для цього спершу треба зібрати своє життя по цей бік так, щоб показати — воно справді мало вагу. Бо інакше той інший берег не візьме його цілим, як такого, що не цінує своє минуле.

Нірея ж дивилася на їхні сплетені руки і мовчала довше, ніж треба було для простої згоди. Три дні. Він просив не відстрочки почуття. Він просив часу, щоб зібрати життя, яке збирався залишити. І в цьому було щось таке доросле, що їй раптом стало ніяково від власного «завтра». Вона б пішла на Вежу вже наступного вечора. Без зборів. Без прощань. Бо в її світі ніхто ще не встиг розкласти її майбутнє по чужих тарілках, і відпускати було нікого, крім Ліарен, Селіни й Айрени, яка й так знала більше, ніж казала.