⚜️71.

Глава 71.

Місце фібули

Грудневий вечір після відлиги був оманливий. Удень сонце ще точило сніг із карнизів, а надвечір мороз повернувся гостріший, ніби хотів надолужити втрачене. На руїнах каплиці святого Антонія повисли тонкі бурульки. Вічнозелений плющ, що влітку чіплявся за каміння, тепер стояв обмерзлий, і кожен листок блищав під льодом, наче кришталевий.

Еліан ішов швидко. Не тому, що спізнювався. Просто в грудях уже не вміщалося передчуття зустрічі. Динамо лежало в портфелі. Карта — поруч. Фібула — у внутрішній кишені пальта, ближче до серця.

Біля каплиці він зупинився, зняв рукавичку й кілька разів повернув ручку. Маховик озвався тихим механічним шелестом, а скляна камера наповнилася теплим жовтим світлом.

Промінь вихопив із темряви похмурі стіни, потрісканий карниз, край вівтаря, біля якого він недавно молився крізь сльози.

Еліан зробив кілька кроків уздовж муру. І раптом тепло торкнулося його обличчя. Не вітер. Не відлига. Інше повітря.

Руїни здригнулися, наче відображення у воді, й почали змінюватися. Кам'яні стіни стали вищими, стрункішими, камінь посвітлішав. Під ногами замість мерзлої землі лягла рівна бруківка. Обабіч стежки зеленіла трава — тут грудень не мав влади. Між клумбами біліли й жовтіли квіти, яких у його Единбурзі зараз й бути не могло.

Це був парк святого Голіра.

Еліан ще раз повернув ручку, вже обережніше, і пішов углиб.

Нірея казала: біля розлогого дерева. Там, де лавиця. Там, де вони цілувалися, коли світло ще слухалося їх без жодних умов.

Він побачив дерево здалеку. Темне, широке, з гіллям, яке розкинулося над лавицею, наче оберігало її від усього світу. Під ним хтось стояв. Не рухався. Просто чекав.

Еліан прискорив крок. Фібула в кишені легенько вдарялася об ребра, нагадуючи, що цього разу він прийшов не з порожніми руками. Він підійшов ближче, і слова скінчилися раніше, ніж устигли народитися.

Нірея зробила невеликий крок назустріч. Еліан лише встиг покласти динамо на лавицю, обережно, щоб воно не впало, — і обійняв її. Міцно. Так, ніби тиждень мовчання ще міг відібрати її, якщо послабити руки хоча б на мить.

Вона відповіла тим самим. Притулилася чолом до його чола. Їхнє дихання змішалося. Ніхто не говорив. Під деревом було тепло,  пахло травою й нічним садом, а в його пальті все ще тримався мороз Единбурга.

Вони відсторонилися лише настільки, щоб побачити очі одне одного. Сіро-блакитні. Карі. Живі.

Поцілунок вийшов спраглим. Не обережним, як в архіві, й не обірваним темрявою, як під час їхньої останньої зустрічі тут. Довгим, майже болючим від усвідомлення того, наскільки близькими вони могли більше ніколи не стати.

Нірея вчепилася пальцями в лацкан його пальта. Еліан тримав її за плечі, наче досі боявся, що світло під ними здригнеться й усе зникне.

Коли вони нарешті відсторонилися, він прошепотів:

— Я кохаю тебе. І хочу бути з тобою. Не на порозі. З тобою.

Саме тоді світло динамо почало згасати. Маховик іще обертався за інерцією, але жовте сяйво слабшало.

Нірея не стала чекати. Вона безцеремонно, як завжди, взяла машину з лавиці, сіла й заходилася крутити ручку. Світло вирівнялося, і парк залишився навколо них незмінним.

— Тепер кажи, — тихо мовила вона, не припиняючи руху. — Я слухаю.

Еліан сів поруч, усміхнувся кутиком губ, усе ще не відводячи від неї очей. Потім сягнув до внутрішньої кишені й дістав фібулу. Золото лягло на долоню тонким колом із двома дугами.

— Реджинальд Кемпбелл віддав її мені. Сказав, що треба повернути додому. І що я знайду місце, де її бракує.

Нірея схилилася ближче, не зупиняючи руху руки. Розглядала фібулу уважно, майже як креслення.

— Вона стара. Дуже. І… — вона провела пальцем по дузі, не торкаючись золота, — схожа на ті знаки. Два півкола. Тільки зімкнуті.

— Я думав про це всю дорогу, — сказав Еліан. — У листах Елеонор нічого про неї не було. Але Реджинальд тримав фібулу разом із листами. Ніби вона теж частина сліду.

Вони сиділи під деревом. Динамо тихо шелестіло в руках Ніреї, а фібула лежала на Еліановому коліні, ловлячи тепле світло. Парк святого Голіра дихав ніччю, а трохи вдалині світилися ліхтарі алей.

— Якщо її місце тут, — задумливо мовила Нірея, — то, мабуть, не просто десь тут у парку.

Еліан кивнув.

— Тоді шукатимемо. Разом. Поки світло дозволяє.

Вона глянула на нього. На вустах уже з'явилася легка, трохи втомлена, але жива усмішка.

— Разом, — повторила вона. — Цього разу не відпускай руку, навіть якщо доведеться крутити по черзі.

Нірея взяла його за руку. Еліан стиснув у відповідь міцніше, можливо, ніж треба було для простого дотику. Бо ще вчора, у крипті й у Домхан-Тасгалі, їм не вистачало буквально п'яді. Руки шукали одна одну в сяючому проміжку й не знаходили. Тепер її долоня лежала в його долоні. Тепло торкалося тепла, і від цього в горлі ставало тісно.