⚜️70.

Глава 70.

Ким бути по той бік

Питання здавалося простим і водночас надто складним.

— Але що нам тепер робити? — Еліан підвів очі й зустрівся поглядом із Реджинальдом.

Той не здригнувся. Відповів так, ніби міркував над цим не перший рік.

— Зустрітися ще раз. І вирішити.

— Зустрітися де? У нас не виходило. Тиждень — ніде.

— Будь-де з тих місць, де ви вже бували. Тепер має вийти.

Еліан насупився. В отворі скрині Нірея подалася вперед, щоб краще чути. Світло динамо тремтіло на її обличчі.

— Чому тепер? — спитала вона. — Ми й раніше хотіли. Цього не вистачило.

Реджинальд глянув на неї без здивування, наче її присутність по той бік отвору лише підтверджувала те, про що він давно здогадувався.

— Раніше ви шукали двері. Тепер вам доведеться шукати відповідь. Елеонор теж бачила берег. І не перейшла, поки не знала, чи має право назвати його своїм. Ви вже назвали. І це змінює справу.

Він склав лист і поклав його на полотно поруч із фібулою.

— Оберіть місце. Одне. Не бігайте між усіма трьома, як люди, що бояться помилитися. Прийдіть туди не з благанням, а з відповіддю, яку готові дати самі собі. І пам'ятайте: якщо поріг нарешті відчиниться, ніхто не обіцяє, що ви зможете відразу повернутися назад.

Еліан перевів погляд на Нірею. Вона вже дивилася на нього. У сіро-блакитних очах стояло те саме питання, тільки без слів: Голір, Вежа чи Ард-Шуіл?

Між ними все ще залишалася відстань, якої не могли подолати навіть простягнуті руки.

Нірея озвалася першою. Голос був тихий, але вже без надлому.

— Голір.

Еліан кліпнув.

— Голіруд? Добре.

Він зрозумів її відразу. Парк біля комплексу святого Голіра був майже однойменним місцем у двох світах. Там вони вже зустрічалися. Там усе почалося не лише з пошуку.

І раптом у грудях щось стало на місце, наче позначка на карті, яку він довго водив пальцем і нарешті впізнав.

— Завтра. Надвечір. Біля каплиці.

— Біля дерева, — поправила Нірея. — Де лавиця. Я буду там, навіть якщо світло спізниться.

— І я буду.

Реджинальд не втручався. Лише тихо стиснув у долоні бронзовий ключ, ніби той уже зробив своє.

Селіна опустила комунікатор.

— Завтра, — повторила вона, наче хотіла втримати слово, щоб воно не розсипалося. — Не три місця. Одне.

Еліан знову подивився на Нірею. Не торкнутися. Не перейти. Поки що — лише домовитися.

— Тоді до завтра, — сказав він.

— До завтра, — відповіла вона.

За весь цей час слово «завтра» прозвучало не як благання до неба. Воно було рішенням двох людей, які вже знали, ким хочуть бути по той бік. Назви парку ще мить трималися між ними, майже однакові в обох світах. Потім світло динамо здригнулося, і отвір знову став схожим на звичайну полицю. Але слово вже було сказане.

Завтра. Голіруд. Голір. Одне місце на двох берегах.

Реджинальд зібрав листи й загорнув їх у полотно. Потім підійшов до скрині та поклав на полицю згорток і щоденник Елеонор. Зачинив дверцята. Дерево лягло на місце глухо, ніби отвору ніколи не існувало.

— Ці речі більше вам не знадобляться, — сказав він із незворушною усмішкою. — А ось це — так.

Він простягнув Еліанові фібулу. Золото в світлі динамо ще тримало теплий відблиск.

— Навіщо це? — схвильовано запитав Еліан.

— Її треба повернути додому.

Кемпбелл на мить замовк і відвів погляд у глибину крипти, ніби бачив там не голий камінь, а давню кімнату, з якої колись зникла жінка його роду.

— Ви знайдете місце, де її бракує.

Еліан обережно взяв фібулу. Вона виявилася легшою, ніж здавалася, і теплішою за ключ, якого він щойно позбувся.

— Дякую за довіру, сіре Реджинальде.

— Завжди будь ласка, містере Грейс. І не забудьте одного: увага до деталей.

Вони вийшли з крипти мовчки. Кемпбелл замкнув двері, й бронзовий ключ знову ліг у його кишеню — вже без чужого боргу.

Нагорі вони попрощалися коротко, як люди, яким більше не потрібно пояснювати одне одному головне.

Еліан повернувся до маєтку пізно. Вікна ще світилися: десь, певно, пахли фарби, а леді Маргарет уже встигла визначити, чи вдався портрет. Він піднявся до себе тихо, поклав фібулу біля світлини Ніреї й довго сидів над ними.

У грудях було вже не те, що вранці. Не порожнеча й не змирення з тим, що все скінчилося. Там оселилося щось тепле, гостре й неспокійне, ніби завтрашній день почався раніше, ніж належало.

Він ліг, але не відразу загасив лампу. Після стількох тривожних ночей сон більше не здавався втечею. Лише паузою перед Голірудом.

Ранок у маєтку виявився несподівано гамірним.