⚜️69.

Глава 69.

На довжину рук

Еліан не думав. Він сперся коліном об скриню й просунувся в отвір майже з головою, крутячи динамо так, що рука раз у раз ударялася об дерев’яну перекладину. Груба деревина дряпнула скроню. Пил осів на губах, забився в ніздрі. Він чхнув.

По той бік було не дно шафи, а отвір. І в отворі — вона.

Нірея теж подалася вперед. У Домхан-Тасгалі арка позаду неї дихала світлом, і вона ввійшла в отвір до плечей, простягаючи руки. Ліарен щось крикнула позаду. Селіна вхопила її за край одягу, щоб та не впала. Нірея навіть не помітила.

— Еліане…

— Я тут. Я тут.

Їхні пальці шукали одне одного у вузькому освітленому проміжку. Нірея бачила, що його рукав вологий, напевно, від снігу Единбурга. Повітря між ними було водночас теплим і холодним. І все одно не вистачало довжини, щоб дотягнутися.

Долоня не лягала на долоню. Лише світло. Лише голос. Лише кілька п’ядей порожнечі, злих саме тим, що були такими малими.

— Ближче, — прошепотіла вона, і голос зламався.

Еліан просунувся ще на палець. Плече вперлося в дерево. Далі скриня не пускала.

— Не можу.

За його спиною Реджинальд тихо, майже сам до себе, промовив:

— Отже, двері відчинені. Але перехід іще ні.

Еліан не обернувся. Він дивився в сіро-блакитні очі Ніреї й відчував, як тиждень мовчання горить у грудях дурною, живою радістю, змішаною з новим болем.

Вони все ж знайшли одне одного. І все ще не могли торкнутися.

Здавалося, це місце лише дражнило їх. Воно вміло показати й не вміло пустити. Зовсім не те, що Файф-Несс, Калтон-Гілл чи Голіруд, де світло бодай на подих ставало дверима. Тут були лише голоси, обличчя й кілька дюймів, яких не вистачало рукам.

Нірея першою порушила мовчанку. Голос тремтів від хвилювання й відчаю, який вона носила в собі цілий тиждень.

— Де ти пропав? Я кожен клятий день чекала. У парку Голіра. На Вежі Морського Світла. В Ард-Шуілі. Чому ти не приходив? Я всі очі вигляділа!

Еліан на мить замовк, важко дихаючи. Позаду Ніреї Ліарен ствердно кивнула, підтверджуючи кожне її слово. Навіть тепер, без жартів, вона не могла приховати, як сильно подруга переживала цю розлуку.

— Я приходив, — відповів Еліан. Його голос відбився у вузькому проході, наче в трубі. — Я теж чекав. Ходив. До крові на долонях крутив цю бісову машину. Файф-Несс. Калтон-Гілл. Голіруд. Знову Голіруд. Нічого. Ні тепла. Ні тебе. Лише сніг і твоє ім’я, яке поверталося луною.

Він ковтнув. Дерево скрині тиснуло в плече, але відсунутися не хотілося.

— Я думав, орбіти розійшлися. Що все скінчилося на півслові. Навіть залишив динамо в читальні, щоб більше не крутити її намарне. А ти… ти все одно шукала.

Нірея заплющила очі. Сльоза скотилася з підборіддя й упала на віковий камінь.

— Я вже навіть думала, що ти змирився, — прошепотіла вона. — Що твоє нове завтра вже без мене.

— Не змирився, — тихо відповів Еліан. — Лише втомився програвати пустоті. Але я чув тебе, навіть коли тебе не було поруч.

Вони дивилися одне на одного через порожнечу, якої вистачало лише на біль. Руки все ще були простягнуті, пальці не торкалися. Та тепер між ними знову було слово. І воно гріло дужче, ніж недосяжний дотик.

Еліан відчував усе водночас, і від цього паморочилося. Радість була гаряча, майже соромна: Нірея жива, вона кликала його, не зникла разом із казкою, яку він ще позавчора намагався поховати в читальні.

Та під радістю лежав страх. Тонкий, як проміжок між пальцями. А раптом світло здригнеться — і знову залишаться тільки полиця, пил та голос Реджинальда за спиною?

Ще глибше ховалася провина. За театр. За Емілі. За чемне «обов’язково підемо завтра», сказане в домі, де вже починали розкладати його майбутнє. Він не зрадив Нірею дотиком, але встиг уявити життя без неї. І тепер це уявлення пекло дужче за дерево скрині, що болісно впиралося в плече.

Нірея тремтіла не від холоду підземелля. У грудях поволі розтискався тиждень, який вона носила як докір: парки, вежа, порожні пороги, слова Айрени про мандрівників, які не залишаються.

Побачити Еліана було майже боляче. Якщо він справді приходив, то всі її ночі під ковдрою, усі думки «краще б я ніколи не піднімалася на Вежу» були несправедливими до нього. І все ж образа не зникла. Не стільки на Еліана, скільки на цей отвір, який умів повертати обличчя, але не руку.

Вона хотіла вхопити його за рукав, пересвідчитися на дотик, що це не ще один промінь, який ось-ось згасне. Та не могла. І від цього любов ставала гострішою, майже злішою.

Вони обоє відчували одне й те саме, тільки з різних боків отвору. Знайдене ще не було повернуте. Голос уже звучав, але дому для нього не існувало. Тиждень мовчання не стер слів «я кохаю тебе» — лише зробив їх важчими, ніби й ці слова треба було пронести через вузький хід, не розбивши.