⚜️68.

Глава 68.

Сказати правду

Залишивши позаду маєток Ешфордів, леді Маргарет і Емілі в компанії Крістофера, Еліан упевнено йшов до Адвокатес-Лібрері.

Ключ треба було повернути. У цьому він не сумнівався. Але вагався в іншому: чи казати колишньому барону про щоденник. З одного боку, це було б правильно. З іншого — щоденника в нього більше не було. Книга лишилася по той бік, у руках, яких він уже тиждень не міг торкнутися.

Адвокатес-Лібрері зустріла його знайомим запахом пилу, меблів й старого паперу. У головному залі Арчибальд Мюррей якраз зачиняв теку і, побачивши Еліана, підвів брови.

— О, мої вітання, містере Грейс. Невже ви ще в пошуках міфічної крипти?

— Доброго дня, пане Мюррей. Якби я сказав, що так, ви, можливо, вважали б мене божевільним. Наразі я до сіра Реджинальда Кемпбелла. Чи можна його побачити?

Бібліотекар Адвокатес Лібрері на мить затримав погляд на його обличчі, знявши окуляри. Недовірливо, але без насмішки.

— Сіра Реджинальда? — запитав, притуливши задумливо відігнуте вушко окулярів до вуст. — Він сьогодні внизу, як завжди. Якщо не пішов обходити льохи.

— Дякую. Я ненадовго.

Мюррей кивнув і вже тихіше додав:

— Він не любить, коли про крипту питають утретє. Тож якщо у вас інша справа — тим краще.

Еліан лише схилив голову.

У кишені лежав бронзовий ключ, холодний, ніби щойно з криги. Він спустився службовими сходами, туди, де повітря ставало вологішим, а камінь пам'ятав більше, ніж усі каталоги нагорі.

Сір Реджинальд стояв біля лампи, з тією самою охайною борідкою і зморшками біля очей, які бачили більше, ніж хотіли, щоб їх власник розповів. Побачивши Еліана, він не здивувався. Лише ледь примружився.

— Пане Грейс. Я вже думав, ключ вирішив лишитися у вас назавжди.

Еліан зупинився за два кроки.

Правда стояла в горлі важче за метал у долоні.

— Доброго дня, сіре Реджинальде, — прочистивши горло, трохи ніяково привітався Еліан. — Винен, визнаю. Тому я тут.

Він сягнув до кишені й дістав ключ. Бронза в теплій долоні все одно лишалася холодною. Простягнув її Кемпбеллу.

— Вибачте, що так сталося. Я шукав вас тоді. Але поспішав.

— Нічого, містере Грейс. Я знав, що ви зрештою прийдете.

— Справді?

Еліан відчув, як щоки теплішають.

— Ну, ви ж були в крипті, якої не існує. Не вірю, що у вас не лишилося вражень. І... питань.

Еліан важко ковтнув. Розповідати про щоденник Елеонор чи ні? Книги все одно не було в руках.

— У мене таки є питання, пане Кемпбелл. Як ви гадаєте, куди зникла Елеонор? Чи є у вас хоч якісь здогадки?

Реджинальд замислився. А тоді відповів питанням:

— А де ваша динамо, містере? Невже ви її не взяли з собою?

— Не взяв. Але ж ви не відповіли на моє.

Кемпбелл ледь усміхнувся. Не насмішкувато. Так усміхаються, коли чують те, чого чекали.

— Ходімо.

Вони вийшли у вузький дворик за бібліотекою. Від сирого каменю вело кілька сходинок до низенького будиночка, де жив сторож. Вікно було завішене простою тканиною. Над дверима — старий ліхтар, з вигляду давно не запалюваний.

Реджинальд відімкнув двері власним ключем, уже не тим, бронзовим, і пропустив Еліана першим.

Усередині пахло гасом, тютюном і сухим деревом. Стіл, два стільці, ліжко за ширмою, полиця з кількома книгами. Жодної розкоші, яка личила б баронові. Лише охайність людини, що давно навчилася жити скромно й задовольнятися малим.

— Сідайте, містере Грейс.

Кемпбелл підійшов до скрині біля ліжка, відкинув покривало і дістав звідти не книгу, як очікував Еліан. А тонкий згорток у лляній тканині. Поклав його на стіл, але не розгорнув.

— Ви питаєте, куди зникла Елеонор, — сказав він тихо. — А я питаю про динамо, бо без неї ви бачили б лише камінь. І, боюся, без неї не зрозумієте й цього.

Він поклав долоню на згорток.

— Тож спершу скажіть мені правду, пане Грейс. Ви щось там знайшли?

Еліана аж морозом обдало. Питання прозвучало так, ніби колишній барон уже знав відповідь.

— Так, сіре Реджинальде. Дещо знайшов. Але й втратив.

Кемпбелл не здивувався. Розгорнув лляне полотно. На столі лягла золота фібула — тонке коло з двома дугами — і кілька старих листів, потемнілих на згинах.

— Це все, що в мене лишилося від Елеонор, — сказав він і помовчав. — Шкода, що ви не взяли динамо.

— Я знайшов щоденник. Щоденник Елеонор, — випалив Еліан. — У крипті, у скрині. Можу збігати за динамо. Якщо хочете.

Кемпбелл підвів очі. У зморшках біля очей не було докору. Було впізнавання.

— Сходіть.

Він легенько торкнувся фібули, ніби перевіряв, чи та ще на місці.