⚜️67.

Глава 67.

Домхан-Тасгал

Нірея вийшла з кабінету Айрени сповнена рішучості й тієї обережної надії, якої не мала вже кілька днів поспіль.

Майже тиждень марних вечорів, холодних слідів і порожніх порогів. І ось нарешті зачіпка. Не «можливо». А конкретне місце. Ім'я. Книга, яка знову стала ключем.

Подруги чекали біля сходів, як і домовлялися. Ліарен уже відкрила рот для жарту і закрила, побачивши щоденник у руках Ніреї. Селіна лише підвела здивовано брови.

— Четверта точка на карті Еліана має відповідник, — тихо сказала Нірея, не зупиняючись, щоб розмова не липла до стін. — Домхан-Тасгал. Під західним крилом за друкарнею біля книгозбірні. Офіційно його немає ніде. Айрена дає перепустку. Після обіду йдемо втрьох. І нікому ні слова.

— А щоденник? — спитала Селіна.

— Його треба повернути світові, якому він належить.

Ліарен пирхнула зовсім тихо.

— Отже, ми несемо книгу додому. Тільки дім під землею, і про нього не знає переважна більшість в університеті.

Нірея не встигла відповісти. На комунікаторі коротко спалахнуло повідомлення від Айрени. Перепустка. План. Маршрут: хол, західна галерея, вузькі сходи за дверима з табличкою «службове», нижній ярус, двері без номера.

Вона показала подругам лише край схеми й одразу сховала.

— Після останньої пари. Біля входу до книгозбірні. Без розмов у коридорі. Добре?

Селіна кивнула. Ліарен уже не жартувала.

За багато днів уперше Нірея йшла на заняття не для того, щоб перечекати до вечора. Вона йшла, щоб дочекатися години, коли щоденник Елеонор Кемпбелл знову ляже туди, звідки колись почався його шлях між двома світами.

Після останньої пари, як і домовлялися, вони зустрілися вже біля західного крила книгозбірні. Розмови не було. Нірея лише кивнула, і вони пішли вздовж високих полиць, повз студентів, які гортали світлописи, наче самі були тут за тим самим, що і вони.

За останнім стелажем виднілася табличка «службове». Вона світилася тьмяно, майже сором'язливо.

Нірея піднесла комунікатор до панелі біля дверей. Короткий сигнал. Двері від'їхали вбік, відкривши прохід на вузькі кам'яні сходи, що вели униз. Тут пахло папером, металом і типографською фарбою.

Унизу вже чувся ритм. Університетська друкарня працювала о цій годині: тихі верстати, аркуші, що самі лягали в стоси, латунні вали, від яких ішов сухий запах чорнила. Двоє працівників навіть не підвели голів. Перепустка Айрени, вочевидь, була тут звичною час від часу в руках студентів.

— Прямо, потім ліворуч, — шепнула Нірея, звірившись зі схемою. — Друкарня — лише верхній ярус.

Вони пройшли між верстатами. Ліарен мало не зачепила рукавом стос ще теплих аркушів і притиснула лікоть до себе. Селіна йшла останньою, озираючись з цікавості.

За друкарнею коридор став вужчим і нижчим. Світлописи на стінах зникли. Лишилися лампи в металевих сітках і двері без номера, такі старі, що панель біля них здавалася прибитою до каменю вже значно пізніше.

Нірея знову піднесла комунікатор. Цього разу сигнал був довший. Ніби хтось нагорі звіряв не лише ім'я Айрени, а й саме право спускатися далі.

Двері відчинилися не вбік, а кудись униз.

За ними починалися ще одні сходи, крутіші, без друкарського шуму. Повітря тут стало сухим і холодним. На стіні, ледь помітний у світлі єдиної лампи, проступав напис:

«Домхан-Тасгал».

Нірея міцніше стиснула щоденник Елеонор і ступила першою. Позаду, вже без жартів, зійшли Ліарен і Селіна. Двері за ними зімкнулися так тихо, наче книгозбірня нагорі ніколи не мала цього поверху.

Сходи далі вивели їх у довгий склепінчастий коридор.

Тут уже не було навіть чутно друкарського ритму. Лише сухе повітря, рідкі лампи і полиці, врізані просто в камінь. На одних стояли футляри зі старими носіями, на інших — тонкі металеві капсули з позначками, яких не було в жодному студентському каталозі. Світлописи не розгорталися самі. Треба було торкнутися, і то не кожен спрацьовував.

Нірея звірилася з маршрутом.

— Другі двері ліворуч. Потім знову має бути арка.

Вони йшли тихо. Але кроки все одно відлунювали, наче склепіння рахувало зайвих присутніх. Ліарен враз озирнулася на капсулу з написом «закриті цикли» і швидко відвела очі. Селіна трималася ближче до Ніреї, наче перепустка могла згаснути, якщо відійти на крок.

За другими дверима коридор наче зламався. Стеля стала ще нижче. На підлозі з'явилася темна смуга — не з бруду, а витертий часом шлях, яким ходили рідко й завжди в той самий бік.

Арка виросла попереду раптово. Камінь. Два півкола, вирізані так само, як нарисовані на форзаці щоденника: одне навпроти одного, між ними вузький проміжок. Під аркою не було панелі. Лише бездонна, темна заглибина, завширшки з невеликий стос книг.