⚜️66.

Глава 66.

Единбург, маєток Ешфордів. Забутий ключ

Наступний ранок у маєтку Ешфордів був цілком традиційним.

О сьомій у двері постукали. Потім сніданок — леді Маргарет і Емілі вже за столом, чай парував, за вікном далі танув сніг. Розмова спочатку трималася театру: неперевершена гра Ірвінга, важкий «Макбет», зала, яка не сміла місцями дихати. Емілі розповідала жваво. Леді Маргарет слухала з тим задоволенням, яке буває в господині, коли вечір удався саме так, як вона задумала.

А тоді з'явилося дещо геть нове.

— І ще, бабусю, — Емілі аж подалася вперед, — ми зустріли шкільного товариша Еліана. Крістофера Брауна. Художника. Він малював портрет самого Ірвінга. І афіші для трупи.

Леді Маргарет підвела брову.

— У театрі?

— Після. Ми пили чай на Принсес-стріт. І він… — Емілі глянула на Еліана, ніби шукала підтвердження, що це не вигадка, — він попросив дозволу написати мій портрет. Сьогодні й прийде. А якщо виявиться справді вмілим — то й Мері, коли та приїде.

Вона всміхнулася, вже зовсім захоплено.

— А чи не бажаєте й ви, бабусю, залишити свій відбиток на полотні? До Різдва. Поки дім передсвятковий і світло гарне.

Леді Маргарет відставила чашку. На мить у їдальні стало тихо — тією тишею, у якій уже вирішується не лише портрет, а ще й місце ще однієї людини в цьому домі.

— Художник у маєтку, — сказала вона повільно. — І рекомендація від Еліана.

Еліан відчув, як чай став наче гіркішим.

Він не рекомендував. Він лише не сказав «ні». А тепер Крістофер мав прийти з фарбами, Емілі — сісти в світлі вітальні, а леді Маргарет уже бачила на стіні не полотно, а доказ: усе складається правильно.

— Він майстерний, — сказав Еліан, бо мовчати було б нечесно. — І не нав'язливий. Якщо ви дозволите.

— Дозволю, — відповіла леді Маргарет. — Нехай приходить після полудня. Вітальня з роялем. Світло там найрівніше.

Емілі плеснула в долоні майже по-дитячому. Еліан усміхнувся їй у відповідь.

І лише коли опустив очі в тарілку, згадав інший портрет. Не олією. Світлину на столі нагорі — усмішку, якої в цьому домі ніхто не замовляв і яку жоден пензель Крістофера не міг би повторити.

І одразу пригадав ключ.

Той, що лишився від Реджинальда Кемпбелла. Він іще раніше вирішив: повернути його треба якомога швидше. Поки річ не стала ще одним доказом того, що він увійшов туди, куди входити не мав.

Трохи подумавши, мовив:

— З вашого дозволу, леді Маргарет, міс Емілі, ближче до обіду мені треба буде відлучитися. Маю невідкладні справи в Адвокатес-Лібрері.

— Це пов'язано з тими вашими дослідженнями? — стримано спитала леді Ешфорд.

— Ні. Це більш особисті справи.

Еліан на мить завагався, чи досить сказаного. Потім усе ж продовжив. Надто вже просто було б змовчати.

— Я маю зустріч із сіром Реджинальдом Кемпбеллом. Нам треба поговорити. Так сталося, що я дещо йому винен.

— Реджинальдом Кемпбеллом?

Леді Маргарет насупилася. У її очах зблиснула не цікавість — тривога.

— Що вас пов'язує з цим колишнім бароном, Еліане?

Побачивши її реакцію, він одразу пожалкував, що продовжив. І водночас стало неймовірно цікаво, чим саме спровокована така відповідь. Бо ім'я впало на стіл важче за будь-яку розмову про театр.

Емілі перевела погляд із бабусі на нього. Усмішка зникла.

— Ми… зустрілися у зв'язку з однією старою книгою, — обережно сказав Еліан. — Я маю повернути йому ключ. Більше нічого.

Леді Маргарет довго дивилася в чашку, неначе там було щось, чого не варто вимовляти за сніданком.

— Кемпбелли не позичають ключів просто так, — тихо мовила вона. — І не прощають, коли їх беруть без потреби.

Вона підвела очі.

— Їдьте. Поверніть, що винні. І, Еліане… не лишайтеся в тій бібліотеці довше, ніж вимагає чемність. Деякі родини Единбурга пам'ятають подещо довше, ніж можливо варто.

Емілі мовчала. Лише пальці її ледь торкнулися серветки.

А Еліан сидів і розумів: ключ у кишені раптом важив не лише як борг Реджинальду. Він важив як двері, про які в цьому домі воліли б ніколи не чути.

— Але все ж дозвольте запитати. Що ви маєте на увазі?

Леді Маргарет помітно змінилася обличчям. Усмішка, з якою вона ще кілька хвилин тому слухала про театр, геть згасла.

— Кемпбелли, Еліане, — одна з дуже знатних і давніх родин. Колись вони володіли великими статками й майном. Але одного разу мали необережність зв'язатися з потойбіччям. Дехто з цієї родини зник безвісти. Дехто втратив розум. А потім — і статки. Тож я радила б вам бути з ними обережнішим.

Еліан зрозумів, про що мова. І саме тому вирішив зняти напругу.

— Дякую вам, — сказав він, ледь усміхнувшись. — Я лише маю повернути йому один ключ. Випадково лишився в мене після відвідин архіву. Буквально вчора знайшов у кишені.