⚜️64.

Глава 64.

Партер

Їхні місця були в партері, не надто близько до рампи і не в тіні колони. Якраз так, щоб видно було обличчя акторів і щоб чути подих зали. Еліан допоміг Емілі зняти накидку, поправив їй край сукні на кріслі й сів сам, тримаючи циліндр на колінах, доки капельдинер не забрав його геть. Ще мить у повітрі стояв гомін, шелест віял, тихий сміх. Потім вогні почали гаснути.

Зала стихла так раптово, наче хтось накрив долонею. Настала оксамитова темрява. Важкі складки завіси. І запах воску, пудри, сукна...

Завіса піднялася.

Шотландія на сцені була не тією, що за дверима «Емпайр Палас». Буря, порожнеча вересовища, голоси, від яких у грудях холоне. Ірвінг вийшов так, ніби ніс на собі не роль, а провину, яка ще не встигла стати справжнім злочином. Слова падали важко, чекано, і зала дихала разом із ним.

Емілі сиділа нерухомо.

Коли з'явилися пророцтва, вона ледь помітно всміхнулася — не від веселощів, а від відчутної напруги. Коли леді Макбет заговорила про ніч і кров, усмішка зникла. Пальці стиснули віяло. На вбивстві короля вона не відвела очей, лише стала ще блідішою у відблиску рампи. Трагедія не розважала її. Вона входила в неї, як у холодну воду.

Еліан бачив це краєм зору. І бачив сцену. І все одно був ніби на третій межі — між залом, п'єсою і тим теплом, якого в цьому кріслі не існувало.

У найтяжчій паузі, коли зал завмер після удару, якого вже не можна було відмінити, Емілі не гмикнула. Лише простягнула руку й знайшла його долоню.

Не театрально. Не напоказ. Просто трималася.

Еліан не відштовхнув.

Пальці Емілі були витончені, трохи холодні. Це була рука жінки його світу. Правильна. Можлива. Така, що тепер її вже майже поклали йому в долю.

А він згадав інші руки.

Ті, що рівно крутили ручку динамо на колінах в архіві. Теплі від руху, живі, без рукавичок. Ті, що стискали його пальці біля зшитка, коли вона сказала «я теж». Ті, з яких машина зникла на порозі, лишивши в повітрі порожній оберт.

На сцені Макбет ішов далі в вечір і ніч, з якої немає чистого повернення.

Еліан дивився вперед і тримав чужу долоню так обережно, ніби боявся, що будь-який сильніший порух стане відповіддю, якої він ще не давав.

У залі гриміли вірші про владу й кров.

А в нього в грудях була лише тиха, заборонена пам'ять про інший дотик — і сором, що саме зараз вона стала яскравішою за рампу «Емпайр Палас».

Завіса впала після останнього, уже не виправного мороку. Зала ще мить сиділа в тиші, наче боялася зруйнувати кров, пролиту лише словами. Потім — оплески. Густі, довгі. Ірвінг виходив на світло так, ніби тяжкість ролі все ще важила йому на плечі. Емілі аплодувала щиро, з блиском в очах, і лише тоді згадала, що досі тримала Еліана за руку. Пальці розімкнулися легко, без пояснення.

Вони вийшли в коридор разом із натовпом. У вестибюлі знову стало багато світла, голосів, сміху, який після «Макбета» здавався майже непристойним. Еліан узяв з вішака її накидку й обережно опустив на плечі.

Саме тоді хтось постукав його по плечу.

— Еліане. Еліане Грейс, це ти?

Він з подивом озирнувся.

Перед ним стояв високий чорнявий чоловік, майже його зросту, лише без щетини на обличчі. Риси знайомі до болю: шкільні коридори Единбурзької школи мистецтв, запах фарби і суперечки про лінію, світло й рефлекс.

— Крістофере… яка несподіванка. Скільки років не бачилися.

Вони обійнялися коротко, по-чоловічому, з тією незграбною радістю, яку дає раптово згадане минуле.

— А хто ця прекрасна леді з тобою? Познайомиш?

— Авжеж. Крістофере, знайомся: міс Емілі Ешфорд, онука покійного барона Річарда та леді Маргарет Ешфорд, фрейліна Її Величності.

Крістофер уклонився з мистецькою, трохи надмірною шанобливістю.

— Дуже приємно. Крістофер Браун. Художник, портретист. Ми вчилися з Еліаном.

Потім, уже з усмішкою, яка ніколи не вміла бути обережною до кінця:

— То це твоя наречена, Еліане? Признавайся, друзяко.

Еліан і Емілі перезирнулися й на мить обоє остовпіли.

— Ні, друже, — трохи ніяково сказав Еліан. — Просто ми отримали подарунок від леді Маргарет до Різдва.

— О, чудовий подарунок, — всміхнувся Крістофер. — То ви поспішаєте?

— Ні… а що?

— Тоді дозвольте запросити вас на чай. Тут неподалік, на Принсес-стріт, є тиха кав'ярня, де після вистав ще не кричать і не співають. Кілька хвилин. Я не бачив тебе цілу вічність, а міс Ешфорд, боюсь, інакше вирішить, що всі художники Единбурга живуть лише в майстернях і плітках.