⚜️63.

Глава 63.

Нове завтра

Нове завтра виявилося незвичним. О сьомій у двері не постукали, і вниз спуститися не запрошували. Проте Еліан уже не спав. Ніби все одно чекав того стуку, який лунав тут щоранку відтоді, як він оселився в маєтку. Лежав, і просто дивився в стелю.

Думок не було. Повна порожнеча. Обдумувати, пригадувати, шукати, що було не так, — не хотілося. Планувати наперед не було сил. Грудневий затяжний ранок і сам нікуди не квапив. Нагальних справ не лишилося. Усе, що можна було зробити раніше, він уже зробив. Навіть портфель залишив у читальні — разом із картою і динамо, разом із правом ще раз попросити світло про перехід.

Він лежав у вчорашньому одязі, лише вночі накинув ковдру, і ще годину, а може дві, дрімав безтурботно й порожньо. Аж поки крізь щілину між гардинами не прорізався яскравий золотистий блиск.

Еліан розплющив очі.

Знизу лунала спокійна, чиста мелодія. На мить йому здалося, що за вікном весна і він зовсім не в маєтку Ешфордів. Що це дитинство. Або мрія, якій дозволили увірватися в цей ранок.

Емілі грала майстерно, без виставковості. Музика котилася кімнатами, і здавалося, сама виманювала в морозного ранку більше сонця.

Він підвівся, підійшов до вікна й навстіж розтулив гардини. Тепле проміння вдарило в обличчя крізь скло. Еліан заплющив очі й повільно водив лицем у світлі, підставляючи то чоло, то одну щоку, то іншу.

На мить знову здалося: він в Ард-Лірі, на Вежі Морського Світла. І зараз усе погасне, якщо не підкрутити динамо. Але динамо більше не було. І Ард-Ліра також.

Еліан умився, привів себе до ладу й сам вирішив спуститися — поки мелодія ще лунала, поки ранок іще можна було прийняти як нове життя, а не як відмову від старого.

На сходах пахло кавою й хвоєю. З вітальні гучніше долинав мелодійний рояль. Він зупинився на мить, поклав долоню на поручні й лише тоді пішов униз — назустріч цьому світлу, яке не вимагало крутити ручку й не відкривало жодного іншого світу.

Зійшовши, він не поспішав увійти до вітальні.

Став у відчинених дверях і сперся плечем об косяк. Емілі сиділа рівно, ледь похитуючись у такт, її пальці вправно перебирали клавіші. Мелодія була вдумлива й сумна. Вона не питала дозволу: сама відкривала в ньому те, що він іще зранку намагався залишити десь на стелі над ліжком. Нездійснену мрію. Нірею, яка лишилася десь між світами — і все одно тут, під його ребром.

Прозвучав останній акорд. Емілі поклала руки на коліна й тихо вдихнула.

— Шопен? — м'яко спитав Еліан, підходячи ззаду.

Вона оглянулася. Не чекала, що хтось слухав.

— Ноктюрн до-дієз мінор, — сказала, підводячись. — Один із моїх улюблених у цього композитора.

Еліан став позаду відкритого рояля. Дерево ще ніби тихо гуділо від дотику її рук.

— Сумна. Але дуже чіпляє.

— Так, — погодилась Емілі. — У ній є відчуття втрати. Втрати чогось прекрасного. Невинного, як дитинство.

Слова вдарили точніше за будь-який докір леді Маргарет. Еліан кивнув із запізненням, бо його горло раптом наче скувало. Він дивився не на неї — на чорно-білі клавіші, які щойно сказали те, чого він сам не смів вимовити в цьому домі.

— Інколи здається, — хрипко мовив він, — що деякі речі відбирають не тому, що ми їх погано берегли. А тому, що вони взагалі не вміщалися в один ранок.

Емілі глянула на нього уважніше. Без кокетства. Майже насторожено.

— Ви сьогодні інший, Еліане.

Він спробував усміхнутися.

— Просто довго спав. І вперше пропустив стук у двері о сьомій.

За вікном усе ще лежав сніг, але вже помітно танув під яскравим полудневим сонцем. Попри сум, навіяний мелодією, кімнати були залиті теплим промінням. Емілі легенько закрила кришку рояля, начебто дерево інструмента могло зберегти останній звук.

— Мені здається, ви не в настрої кудись іти, Еліане.

— Ні, це не так, — він кинувся заперечувати швидше, ніж варто було. — Я залюбки відвідаю театр із вами. Просто… я не дуже вмію. Ніколи не супроводжував леді. Тим більше — фрейліну самої Її Величності.

Вона засміялася. Легко, без насмішки.

— Не переймайтеся. Це не більше, ніж наші прогулянки колись до бібліотеки чи до міста.

— Так. Але тоді ми ходили втрьох. Із Мері.

Емілі на мить затримала усмішку, потім кивнула, прийнявши це так само просто, як ноктюрн.

— Мері приїде за кілька днів. А сьогодні вечір усього на двох. Я обіцяю не бути складнішою за карту, яку ви колись розгортали на столі.

Еліан ледь усміхнувся у відповідь. У грудях іще бриніла втрата, але відмовлятися від театру означало б сказати ні і Емілі, і леді Маргарет.